Рафаель Монео. Про Типологію (Oppositions 1978) Частина ІV та V (див. спершу частини І, ІІ і ІІІ)

IV

Проект Echternach. Леон Кріє (Leon Krier). 1970

На противагу невдачі Модерністичного Руху використовувати тип у масштабах міста, у шестидесятих почали з’являтись нові серії праць, які шукали теоретичного підгрунтя, щоб пояснити формальну і структурну неперервність традиційних міст. Вони розглядали місто як формальну структуру, яку можна зрозуміти крізь її поступовий історичний розвиток. З цього погляду, архітектура розглядалась ні як одиночний творчий акт, як пропонували авангардисти, ні як індустріально виготовлений об’єкт, а тепер як процес у часі, починаючи від одного дому до цілого міста. Відповідно, у роботі Саверіо Мураторі (Saverio Muratori) Дослідження Сучасної Міської Історії Венеції (Studi per una operante Storia Urbana di Venezia) було вивчено міську тканину Венеції, а ідея типу як формальної структури отримала центральне місце, що демонструвало неперервність відношення між різними масштабами міста. Для Мураторі, тип був не так абстрактною концепцією, як елементом що дозволяв зрозуміти ритміку росту міста¹⁴ як живого організму, що бере своє значення прямо з історії. Він пояснював історичний розвиток Венеції як концепцію, що моглаб пов’язати окремі елементи із загальною формою міста. Ці типи розглядались як генератори міста і безумовно в них були елементи, які визначали всі інші масштаби; отже, наприклад венеційські calli, campi, і corti розглядались як типові елементи, що тісно пов’язані між собою і кожен окремо не має значення, якщо сам по собі не вважається типом.

Рафаель Монео. Про Типологію (Oppositions 1978) Частина І, ІІ та ІІІ

Форми будівель, Ж.Н.Л. Дюранд, 1809.

 І

Підняти питання типології в архітектурі, це всерівно що підняти питання про саму природу архітектурної справи. Дати на це відповідь, для кожного покоління, означає переосмислення суті архітектури та пояснення її супутніх проблем. Таким чином, це вимагає появи теорії, чиїм першим питанням мусить бути: яким видом об’єкту є витвір архітектури? Це питання врешті повинно привести до концепції типів.

З ондого боку, витвір архітектури повинен бути самобутнім, як сутність сама по собі. Це означає, як і в інших формах мистецтва, він може характеризуватись станом унікальності. У такому випадку, витвір архітектури не піддається жодній скласифікації. Він неповторний, єдиний в своєму роді феномен. Стилістичні зв’язки можуть упізнаватись серед архітектурних витворів, як і в інших мистецтвах, але це не означає втрату унікальності об’єкту.

З іншого боку, витвір архітектури може розглядатись як приналежність до класу повторюваних об’єктів, характеризованих як клас засобів чи інструментів, за якимись загальними ознаками. Від першої хатини до архаїчних конструкцій із каменю, примітивна архітектура сприймалася як заняття схоже на на інші види ремесл, таких як виробництво текстилю, гончарство, плетіння, тощо. Перші продукти цієї діяльності, яку в ретроспективі ми назвали архітектурою, не відрізнялись від інструментів та засобів – будівництво примітивних хатин вимагало вирішення проблем форми та дизайну, схожих за своєю природою для того, щоб в’язати кошики, – і це витоговлення корисних об’єктів. Тому, так само як і кошик, тарілка чи чашка, архітектурний об’єкт не лише міг повторюватись, він мусів бути повторюваним. Всякі зміни, що розвивались у ньому, були особливостями які можна знайти у будь-якому продукті ремесла протягом часу. У цьому сенсі, унікальність архітектурного об’єкту було відхилено. З цієї точки зору, витвір архітектури – конструкцію чи будинок у формі човна, або чашки, або шолома, можна визначити за формальними ознаками, котрі виражають проблеми починаючи від виробництва до використання, і дозволяють його репродукцію. З цього випливає, що сутність архітектурного об’єкту полягає у його повторюваності.

Сам акт назви архітектурного об’єкту, це також процес, що формує природу мови, і також спонукає до типіззації. Ідентифікація архітектурного елементу як «колона», чи цілого будинку – «будівля суду» - передбачає цілий клас схожих об’єктів зі спільними характеристиками. Це означає, що мова також, непрямим чином, визнає концепцію типів.