 |
| Архітектурне бюро PRODUCTORA, план Мексиканського павільйону на виставці Експо у Шанхаї, КНР (2009) |
Слово «діагональ» походить від давньогрецьких слів
dia (“через”) та gonal (“кут”). Інакше кажучи,
діагональ є лінією, що поєднує дві несуміжні вершини полігону або
багатокутника. Якщо взяти прямокутний полігон ABCD, то двома можливими діагоналями будуть AC та BD. Якщо ж брати
багатогранник ABCDEFGH, його чотирма можливими діагоналями
будуть AG, BH, CE та DF. Для геометра
очевидно, що кількість діагоналей у фігурі визначається відніманням від
загального числа вершин тих, які є суміжними та тих, що відносяться до однієї і
тієї самої діагоналі; тобто: Nd=n(n-3)/2, де n-3 враховує те, що не може бути діагоналі,
утвореної із сусідніми вершинами або однією вершиною із самою собою, а ділення
на 2 покликане не враховувати діагональ AВ вдруге, коли вона
виступає вже у вигляді діагоналі BA. Оскільки будівля є геометричною призмою, діагоналі
у ній можуть бути описані у двох принципових вимірах: як діагоналі площин, які
обмежують простір та як діагоналі самого простору (просторова діагональ є свого
роду «триагоналлю»).
Існує два проекти
архітектурної групи PRODUCTORA (дивним чином
вони обидва були запроектовані для Китаю), що досліджують формальну систему,
яка в очевидний спосіб базується на плоских діагональних структурах (не тривимірних).
Той факт, що мова йде тільки про зовнішній вигляд, про поверхню, не слід
сприймати за випадковість. Кожен з «китайських проектів» групи PRODUCTORA може бути
описаний як повернутий відносно формату (межі ділянки, а також екрану
комп‘ютера та листа паперу) план, який однак зберігає прямокутну структуру (як
в плані, так і в січенні). В обох випадках діагональ є плоскою та виникає за
рахунок повертання стін на 45 °; тобто, на той кут, який є єдиним симетричним
та збалансованим у відношенні до прямого кута, що організовує розміщення
елементів внутрішнього облаштування.
Проект Мексиканського
павільйону на виставці Експо в Шанхаї (2009) має відкриту структуру із 17-ти
стін з 16-ти просторів між ними. Стіни є еквівалентними до абстрактних площин.
Поза обмеженою репрезентацією, представленою на конкурс, важко уявити собі ці
стіни у фізичній вазі матеріалів, з яких вони споруджені. Вони видаються
інертними діафрагмами, твердими та нематеріальними. У цих прямокутних
просторах, щільність інтер‘єру не виникає із системи стін; вона скоріше
базується на нюансах від тіні, що її ці
стіни відкидають, а також від гілля дерев, посаджених із певним зміщенням
відносно центру та понад усе щільність, мабуть, створюється за рахунок
розстановки меблів та об‘єктів, що наповнюють експозицію. Цілісність системи не має обмежень (немає
кутів); натомість, існують функціональні смуги; це є система вузьких коридорів
(приблизно 3 метри завширшки), які суміщені разом. Не існує герметичності.
Сегмент екстер‘єру стоїть по сусідству до іншого сегменту екстер‘єру, якому
слідує ще один такий сегмент. Кожна смуга є вузьким проміжним простором, чимось
некомфортним, рух по чому є скоріше неформальним як на першому, так і на
другому рівні. Переходи між двома смугами є завжди добре вивіреними прорізами в
непрозорій та абстрактній довжині стіни. Створена послідовність, яка задумана
на контрасті до герметичних і темних виставкових залів типових світових
виставок, та яка має відкриту та прозору оболонку, підкреслює «візуальне
співвідношення» із екстер‘єром. Але що можна побачити у такий спосіб? Святковий
та умовний світ ярмарки, який не робить нічого іншого, як відкриває свою
тимчасову природу, не тільки в смислі його тривалості, але й інтенсивності
використання вдень і вночі. Подібно до павільйону Ван Ейка в Арнемі (1965)
або Piano Center Нешера в Далласі (2003),
схема паралельних площин намагається загасити внутрішню природу простору; їх
візуальна відкритість робить простір смуги зовсім голим. Але причитування цього
не заставленого меблями плану має радикальну граматику, яка натомість нагадує
нам геліографічні креслення Феррарі; околиці з полями та із випадковими фрагментами
житлового середовища, яке є водночас урбаністичним та по-домашньому затишним,
інтимним та колективним, внутрішнім та зовнішнім, штучним та природним.
 |
| Леон Феррарі, Bairo (1980-2000) |
Нео-пластичні
спрощення в плані можуть також відсилати до житлових артефактів Archizoom – парадоксу індустріальної серійності, повторення та анонімності, зіпсутого
механізму, який у своїй чистій індивідуальності заперечує будь-який рудимент
спільноти.
 |
| Архітектурне бюро PRODUCTORA, план однородинного будинку в місті Ордос, КНР (2008) |
Майже як буквальний
прототип цього композиційного зразка, квадратний план вілли в місті Ордос
(2008) є також розділеним на діагональні смуги. Це забезпечується послідовністю
з 8-ми осей, які відокремлюють 9 смуг; 5 з них є непрозорими та внутрішніми, у
той час як інші 4 є прозорими та відкритими. Тут знайдення першоджерела є неминучим: починаючи від , будинків Diamond Гейдука у
1960-тих і до Мондріанового живопису 1920-тих. На відміну від Мексиканського
павільйону, смуги розмежовують не площини, а просторові об‘єми (певного роду
товсті лінії). Мабуть у намаганні повернути цей гігантський дім до певного
домашнього масштабу, він був розмежований на невеликі помешкання. Мабуть
стриманість, яка дещо обмежує азіатську розкіш, творить систему закутків для
інтровертного та лабіринтоподібного життя. У певних секціях будинку врешті
повинні виникнути забуті закапелки. На квадратному периметрі немає вікон;
екстер‘єр є глухим. Вікна існують лише «між» смугами; таким чином, перспективи
є короткими, майже позбавленими глибини і глухота, як наслідок, є ще більш відчутною. Єдині перспективні
точки сходження знаходяться між смугами та належать до просторових ситуацій із
неформальним функціональним використанням, на терасах та піднятих патіо. За
виключенням хіба тільки автомобілів, (які можна зачислити до елементів
зовнішньої інфраструктури), всі меблі є розставленими у відповідності до кута
повороту внутрішніх стін. Таким чином,
повсякденне життя регулюється контактом із товщою кожної з розмежовуючи стін. Повернутий
формат, відповідно, не може бути сприйнятим зсередини. Делікатне нашарування
тонких стін для життя, яке є практично нематеріальним, майже позачасовим (і тим
самим близьким до павільйону Експо), в цьому випадку посилене монолітними
блоками цегли. Важка маса вибудувана у вигляді паралельних тіл та обрізана на
кожному з кінців так, ніби ці кінці була відсічені гільйотиною. Уявіть собі власне
цю деталь зовнішнього кута: гостру та пронизуючу. Мабуть в процесі виробництва
мали б відлетіти невеликі шматочки цегли, а якщо ні, то їх зруйнує ерозія,
спричинена сухими вітрами. Це є та грань, яка не лише підсумовує конфлікт
формальної композиції, але яка, будучи безпомічною у своїй гостроті, викладає
на чистоту свою концептуальну логіку; це є вираження певної ворожнечі по
відношенню до оточення. Не дивно, що в обох проектах послідовність смуг має
похилий перетин. Цей формальний ресурс забезпечує візуальний ефект викривлення
перспективи. Ця ілюзія розширює або стискає перспективну точку сходження в
залежності від місцезнаходження глядача. Ми можемо говорити про подвійну
полярність: перспектива з одного боку, та аксонометрична неперервність з
іншого. Жорсткість та монотонність проекту передбачає наявність реверсивного
сприйняття. Відкритість та прозорість при
боковому підході (паралельному до стін); непрозорість та відмежування при
фронтальному підході (перпендикулярно до стін). Однак, на відміну від гострого
перетину внутрішніх стін із оточуючим периметром в проекті однородинного
будинку, поверховий план павільйону не інакше як пропонує систему дзеркальних діагоналей:
при зміні діагональної лінії тут виникає ортогональне зміщення, закрите
зигзагоподібним периметром.
Як би воно не було, чи
то у вигляді гострих діагоналей, чи у вигляді зубчастої лінії, для чого
потрібно повертати цей план? Для чого так старанно підкреслювати це
неспівпадіння між внутрішнім простором та оточенням? Можливо це зроблено для
того, щоб не забувати, що в тих місцях, де буде встановлено дані об‘єкти,
«вулиця» є нічим іншим як фікцією, функціональним хитросплетінням для
заповнення контексту ексцесом реклами? Навряд ця стратегія є не більш ніж
риторичним або захисним ресурсом анонсування, що формати, в які вписано ці об‘єкти
є продуктами іншої системи ефективності, на стільки ж далекої, наскільки
невиправними є самі будівлі і яка оперує відповідно до ліній, заданих більшістю
та із огляду на ринок. Мабуть вердикт є вкрай простим: архітектори мають всі
права вдаряти по цій системі, а у найкращих випадках, височіти над нею. Це
надзвичайно примирливо та політично правильно контекстуалізувати конструкції із
проектним дискурсом та відповідними операціями. Але навіть мала доля впертості,
подих автономії та опозиції, можуть бути одним із останніх ресурсів утримання
цілісності архітектурного твору. Це особливо стосується проектів, що будуються
на територіях, які є спустошені власними суєтністю та марнославством.
Матеріал опубліковано в книзі N° 1 PRODUCTORA, Arquine, Mexico DF, Mexico, 2012.
Переклав Антон Коломєйцев
Немає коментарів:
Дописати коментар