Нові
реальності. Культурні, економічні
та соціальні умови нового покоління африканських міст – ілюстровані поселенням
Александра біля Йоханнесбургу – приймають виклик теоретичних та технічних
навиків професійних архітекторів та урбаністів, задіяних у переформуванні
майбутнього.
Ми
живемо в час руйнування міфологічності архітектора, яке стає все більш активним.
Це хвилююча і в той же час дуже складна ситуація. За визначенням, архітектор –
це той, хто ініціює зміни. З того часу, як я відкрив для себе цю професію, мене
шокує те, що немає жодних напрацьованих стратегій чи вмінь, які б дозволили
лише бачити, лише поспостерігати, утримуючись від будь-якої діяльності.
Архітектура ніколи не могла бути пасивною, - і у нашій професії з’являється
сильна нетерпимість, коли ми не знаходимо ніяких відповідей, і ще гірше - коли
ми цих відповідей не виголошуємо.
Всупереч тиску я постійно намагався зробити крок вбік у своїй кар’єрі, слідуючи журналістському наміру документування міста та його актуальної еволюції. І це нерідко інтерпретувалось як вид безсердечного цинізму. Я би посперечався, що цей прояв, як його було сприйнято, «цинізму» протиставляється більшою мірою документалізованій очевидності того, як розвивається місто перед нашими очима, та передбачає структурне питання архітектури та спостереження у архітектурі. Якимось чином ми розуміємо себе як таких, що тільки діють, і у жодному разі не як тих, які бачать. Наштовхнувшись на величезне цунамі невідомої субстанції міста, найбільш необхідним вчинком, яку може здійснити архітектор – це написати нову теорію.
Мабуть, це дуже несучасна позиція. Проте, шокуючим є те, що з часів Джейн Джекобс та «Learning from Las Vegas»(1972) Вентурі та мого власного «Delirious New York» (1978), не було жодного теоретичного опису міста архітекторами – про те, як воно функціонує і як воно має функціонувати. Нинішнє нездужання, нестача нових ідеалів та повторна переробка старих – це ситуація, в якій ми перебуваємо. Це прикро, оскільки вперше на Сході ми зіштовхнулись з новими потенціалами, а на Заході у громадському секторі, у якому після десятиліть слабкої активності, ми, здається, знайшли нову впевненість щодо регулювання та управління приватним.
У Лондоні, наприклад, після років занепаду, громадський сектор майже агресивно взяв ініціативу та успішно утвердився. Відсутність наших маніфестів чи відсутність здатності виголосити певний рівень новизни є небезпечним. Якщо ми не можемо продукувати нові теорії – а це без сумніву не є легким завданням – ми можемо хоча б винаходити нові слова. Я помітив, як Саскія Сасен ввела слово «cityness», і як це слово, хоч і не дуже зграбно, було підхоплено і почало використовуватись. Це показує, що існує велика потреба нових слів. Якщо ми віднайдемо нові слова, з’явиться надія формування каркасу для нашого розуміння. Без каркасу будь-які засоби та інструментарії є непотрібними.
Раніше я нехтував архітектурою, і на риторичному рівні я зробив багато, щоб поставити під питання її доцільність. Нещодавно я вкотре, і цього разу - ще більше, був вражений архітектурою. На відміну від багатьох інших галузей, архітектура принаймні має певну міру глибини пам’яті, та у своїй дуже незграбній та хаотичній багатогранній природі, кооперуючись з економікою, політикою, естетикою, культурою, вона проявляє до них як мінімум симпатію, а деколи - амбіційно поєднує їх у собі.
Я б хотів сказати дещо про людей у нашій позиції – про тих, які не є типовим сегментом архітектурної популяції, і яким приписують, так звану, зірковість. Це має перверсійну тенденцію віддалення нас від важливих проблем архітектури. Я страшенно хочу працювати над житловими районами. Мені би дуже подобалось робити соціальне житло. Але в сьогоднішній конфігурації архітектурної професії це є немислимим, за винятком деяких пристрасних спроб. Це відсторонення від проблем обґрунтованості починається там, де ми відсторонились від локального контексту: замість того, щоб працювати над тим, що ми знаємо, ми постійно повинні спрямовувати себе у невідоме. У кращому випадку, ми робимо це інтегровано, намагаючись вивчити умови, в яких ми працюємо. В інших випадках ми просто егоїстично залишаємо свій власний слід, повторюючи це знову та знову. Для мене це стало великою перешкод, - тому я і поїхав до Африки: щоб показати, що я маю серце.
Річард Сеннет вводив терміни «gentrification», «gentility», «civility» у багатьох розмовах про епоху урбанізму. Для мене ж реальною проблемою є автентичність. Я маю передчуття, або ж це просто оптимізм, що у найближчому майбутньому найінтенсивніше зростання міст і найбільш важливий його аспект, який репрезентуватиме серйозні зміни, проявиться у тому, що міста більше не будуть місцями концентрації багатства та достатку, а швидше - бідності або ж убогості. І саме в цій бідності ми, ймовірно, будемо здатними знайти ледь вловимі можливості для втручання.
Тому мені б подобалось обговорювати світ, який розвивається – і якщо ми продовжуватимемо описувати світ, де відбувається найбільш інтенсивний урбаністичний розвиток як такий, що вдосконалюється, тоді ми зможемо назвати себе повноцінними у цьому розвинутому світі. Це досить очевидно. Проблеми презентовані Нью-Йорком та Лондоном стосуються того, як підтримати дуже старі та дуже великі міста. І на це можна подивитись лише у контексті інших урбаністичних та масово-урбаністичних процесів, які еволюціонували також у обох дуже бідних частинах Африки та у зростаючо-впливових частинах Східної Азії.
Обговорювати світ треба обережно, оскільки у особливих ситуаціях існує лише відносна схожість між міськими умовами у різних точках світу. Наприклад, існує питання грамотності – величезна кількість нових мешканців міст – безграмотна – і тому приречена пристосовуватись до міських умов різними шляхами. Кожен квадратний метр використовується найбільш інтенсивно, як для приватного, так і для громадського життя, при цьому приватне та громадське фактично злились. Дуже рідко вдається стати очевидцем більшої інтенсивної взаємодії у міському просторі, ніж в умовах бідності.
Ми зустрілись з іншою іронією – і потенційною трагедією – у багатших південноазіатських умовах. Це, наприклад, можна побачити у Китаї, де держава не повністю віддана ідеї ринкової економіки, і тому досі має потенціал до генерування великих та колективних об’єктів (звідси і інший тип міста). Результатом цього стали суттєво слабшими прояви сучасності міста, а також – послідовне переймання західних прецедентів, які не завжди корисні.
Слова «пам’ять» та «громадський простір» є майже випадковими. Останнім часом ми стали змученими взаємозв’язком цієї випадковості, особливо на Заході. Наша тривога – про минуле, про пам’ять є прямо пропорційною нашому успіху у її ж руйнуванні. Це можна побачити на прикладі колишнього штабу Гітлера у Берхтесгадені у Німеччині, який нещодавно був перетворений у оздоровчий центр. Західна культура, яка робить такі радикальні та бездумні територіальні та функційні трансформації, які керуються приватним сектором, є серйозно дисфункційною у своєму захисті того, що є громадським. Це вказує на тенденцію індульгенцій щодо великої кількості проектів штучної пам’яті, яка зазвичай з’являється за рахунок втрати оригінальної пам’яті. Берлінський мур є іншим яскравим прикладом: сам-по-собі пам’ятник є гучнішим та вагомішим, аніж колишня трагедія, яка відбулась по обидва його боки. Цей пам’ятник був дослівно розібраний та перенесений по частинах більш професійними творцями пам’яті, які зараз присвячують величезні обсяги простору цій же пам’яті, яку можна було зберегти у її оригінальній формі. Це є кліше, що громадський простір не є таким, яким він був, - що він стає все більш обмеженим. Менш очевидним є факт, що ми дозволяємо себе приспати у неправдивій приватності, де вона замінюється безпекою, і ми охоче стаємо учасниками режиму постійного нагляду. Ми живемо на постійній дієті нешкідливості, яка чергується з катастрофічністю.
Найбільше занепокоєння у всій цій радості проектної діяльності викликає її нездатність проявляти опір у будь-якій формі. Є велика кількість нових фірм, які не є лише проектними, але й такими, які спеціалізуються на дизайні громадського простору. Ці компанії рекламують та дають собі визначення, використовуючи такі слова як «сміливість» (‘audacity’), «жвавість» (‘vivacity’), «гнучкість» (‘elasticity’). Новий тип риторики є помітним скрізь. Слово «джентрифікація», яке тільки десятиліття тому мало негативні конотації, зараз стало позитивним. За визначенням сьогоднішньої джентрифікації, міське життя зводиться до чотирьох категорій: показу фільмів, музики, покупок та моди. Тому можна помітити своєрідне стирання автентичних умов в міському житті в ім’я цих чотирьох категорій. Все більше дизайн нашого громадського простору стає формою гіперностальгічного прославляння, іншою формою абсолютного самозаперечення. Прославлянням власної ж відсутності. З іншого боку ми маємо певний вид псевдо республіканського стилю швидких символів колишньої коректності. Ще з іншого боку – скрипт лабіринту «infotainment» (інформація+розваги). Ми усі є співучасниками дії, у якій співпраця приватного-громадського та сучасне підтримання порядку продовжує не тільки створювати масивну джентрифікацію, а також ситуацію, яка може бути повторена як gentility або смерть.
Це є остаточним наслідком такої форми урбанізації. Іронія полягає у тому, що багато районів, де відбувається активна урбанізація є тропічними. У маркетинговій машині їхня тропічність буде врахована при кондиціюванні повітря, а не зміні режиму, який буде робити всі ці уявлювані утопії ще більш невідповідними. Все, що зовні – евакуюється, те, що всередині – кондиціонується, а громадськість перетворюється у полонених глядачів. Я слухав з вдячністю про винахідливість архітектурних досліджень, які можуть використовуватись за таких умов і у цьому є альтернатива, але я часто наштовхувався на проблему, відповідно до якої, потреба у швидкості буде використовуватись всупереч альтернативам, які будуть визначеними як експериментальні, не випробувані, і тому, у сьогоднішній ринковій економіці – невиправданими. Що може бути найбільш захоплюючим у епоху урбанізму, так це те, що ми обговорюємо таке місто як Нью-Йорк саме у момент його зникання. Таким чином ми повинні спрямувати світло на себе – не дивитись назад, що ми маємо, а на те, що ми знову зможемо мати.
Цей текст базується на основі участі автора у конференції Урбаністична Епоха у Нью-Йорку, лютий, 2005
Переклала Наталя Мисак
Всупереч тиску я постійно намагався зробити крок вбік у своїй кар’єрі, слідуючи журналістському наміру документування міста та його актуальної еволюції. І це нерідко інтерпретувалось як вид безсердечного цинізму. Я би посперечався, що цей прояв, як його було сприйнято, «цинізму» протиставляється більшою мірою документалізованій очевидності того, як розвивається місто перед нашими очима, та передбачає структурне питання архітектури та спостереження у архітектурі. Якимось чином ми розуміємо себе як таких, що тільки діють, і у жодному разі не як тих, які бачать. Наштовхнувшись на величезне цунамі невідомої субстанції міста, найбільш необхідним вчинком, яку може здійснити архітектор – це написати нову теорію.
Мабуть, це дуже несучасна позиція. Проте, шокуючим є те, що з часів Джейн Джекобс та «Learning from Las Vegas»(1972) Вентурі та мого власного «Delirious New York» (1978), не було жодного теоретичного опису міста архітекторами – про те, як воно функціонує і як воно має функціонувати. Нинішнє нездужання, нестача нових ідеалів та повторна переробка старих – це ситуація, в якій ми перебуваємо. Це прикро, оскільки вперше на Сході ми зіштовхнулись з новими потенціалами, а на Заході у громадському секторі, у якому після десятиліть слабкої активності, ми, здається, знайшли нову впевненість щодо регулювання та управління приватним.
У Лондоні, наприклад, після років занепаду, громадський сектор майже агресивно взяв ініціативу та успішно утвердився. Відсутність наших маніфестів чи відсутність здатності виголосити певний рівень новизни є небезпечним. Якщо ми не можемо продукувати нові теорії – а це без сумніву не є легким завданням – ми можемо хоча б винаходити нові слова. Я помітив, як Саскія Сасен ввела слово «cityness», і як це слово, хоч і не дуже зграбно, було підхоплено і почало використовуватись. Це показує, що існує велика потреба нових слів. Якщо ми віднайдемо нові слова, з’явиться надія формування каркасу для нашого розуміння. Без каркасу будь-які засоби та інструментарії є непотрібними.
Раніше я нехтував архітектурою, і на риторичному рівні я зробив багато, щоб поставити під питання її доцільність. Нещодавно я вкотре, і цього разу - ще більше, був вражений архітектурою. На відміну від багатьох інших галузей, архітектура принаймні має певну міру глибини пам’яті, та у своїй дуже незграбній та хаотичній багатогранній природі, кооперуючись з економікою, політикою, естетикою, культурою, вона проявляє до них як мінімум симпатію, а деколи - амбіційно поєднує їх у собі.
Я б хотів сказати дещо про людей у нашій позиції – про тих, які не є типовим сегментом архітектурної популяції, і яким приписують, так звану, зірковість. Це має перверсійну тенденцію віддалення нас від важливих проблем архітектури. Я страшенно хочу працювати над житловими районами. Мені би дуже подобалось робити соціальне житло. Але в сьогоднішній конфігурації архітектурної професії це є немислимим, за винятком деяких пристрасних спроб. Це відсторонення від проблем обґрунтованості починається там, де ми відсторонились від локального контексту: замість того, щоб працювати над тим, що ми знаємо, ми постійно повинні спрямовувати себе у невідоме. У кращому випадку, ми робимо це інтегровано, намагаючись вивчити умови, в яких ми працюємо. В інших випадках ми просто егоїстично залишаємо свій власний слід, повторюючи це знову та знову. Для мене це стало великою перешкод, - тому я і поїхав до Африки: щоб показати, що я маю серце.
Річард Сеннет вводив терміни «gentrification», «gentility», «civility» у багатьох розмовах про епоху урбанізму. Для мене ж реальною проблемою є автентичність. Я маю передчуття, або ж це просто оптимізм, що у найближчому майбутньому найінтенсивніше зростання міст і найбільш важливий його аспект, який репрезентуватиме серйозні зміни, проявиться у тому, що міста більше не будуть місцями концентрації багатства та достатку, а швидше - бідності або ж убогості. І саме в цій бідності ми, ймовірно, будемо здатними знайти ледь вловимі можливості для втручання.
Тому мені б подобалось обговорювати світ, який розвивається – і якщо ми продовжуватимемо описувати світ, де відбувається найбільш інтенсивний урбаністичний розвиток як такий, що вдосконалюється, тоді ми зможемо назвати себе повноцінними у цьому розвинутому світі. Це досить очевидно. Проблеми презентовані Нью-Йорком та Лондоном стосуються того, як підтримати дуже старі та дуже великі міста. І на це можна подивитись лише у контексті інших урбаністичних та масово-урбаністичних процесів, які еволюціонували також у обох дуже бідних частинах Африки та у зростаючо-впливових частинах Східної Азії.
Обговорювати світ треба обережно, оскільки у особливих ситуаціях існує лише відносна схожість між міськими умовами у різних точках світу. Наприклад, існує питання грамотності – величезна кількість нових мешканців міст – безграмотна – і тому приречена пристосовуватись до міських умов різними шляхами. Кожен квадратний метр використовується найбільш інтенсивно, як для приватного, так і для громадського життя, при цьому приватне та громадське фактично злились. Дуже рідко вдається стати очевидцем більшої інтенсивної взаємодії у міському просторі, ніж в умовах бідності.
Ми зустрілись з іншою іронією – і потенційною трагедією – у багатших південноазіатських умовах. Це, наприклад, можна побачити у Китаї, де держава не повністю віддана ідеї ринкової економіки, і тому досі має потенціал до генерування великих та колективних об’єктів (звідси і інший тип міста). Результатом цього стали суттєво слабшими прояви сучасності міста, а також – послідовне переймання західних прецедентів, які не завжди корисні.
Слова «пам’ять» та «громадський простір» є майже випадковими. Останнім часом ми стали змученими взаємозв’язком цієї випадковості, особливо на Заході. Наша тривога – про минуле, про пам’ять є прямо пропорційною нашому успіху у її ж руйнуванні. Це можна побачити на прикладі колишнього штабу Гітлера у Берхтесгадені у Німеччині, який нещодавно був перетворений у оздоровчий центр. Західна культура, яка робить такі радикальні та бездумні територіальні та функційні трансформації, які керуються приватним сектором, є серйозно дисфункційною у своєму захисті того, що є громадським. Це вказує на тенденцію індульгенцій щодо великої кількості проектів штучної пам’яті, яка зазвичай з’являється за рахунок втрати оригінальної пам’яті. Берлінський мур є іншим яскравим прикладом: сам-по-собі пам’ятник є гучнішим та вагомішим, аніж колишня трагедія, яка відбулась по обидва його боки. Цей пам’ятник був дослівно розібраний та перенесений по частинах більш професійними творцями пам’яті, які зараз присвячують величезні обсяги простору цій же пам’яті, яку можна було зберегти у її оригінальній формі. Це є кліше, що громадський простір не є таким, яким він був, - що він стає все більш обмеженим. Менш очевидним є факт, що ми дозволяємо себе приспати у неправдивій приватності, де вона замінюється безпекою, і ми охоче стаємо учасниками режиму постійного нагляду. Ми живемо на постійній дієті нешкідливості, яка чергується з катастрофічністю.
Найбільше занепокоєння у всій цій радості проектної діяльності викликає її нездатність проявляти опір у будь-якій формі. Є велика кількість нових фірм, які не є лише проектними, але й такими, які спеціалізуються на дизайні громадського простору. Ці компанії рекламують та дають собі визначення, використовуючи такі слова як «сміливість» (‘audacity’), «жвавість» (‘vivacity’), «гнучкість» (‘elasticity’). Новий тип риторики є помітним скрізь. Слово «джентрифікація», яке тільки десятиліття тому мало негативні конотації, зараз стало позитивним. За визначенням сьогоднішньої джентрифікації, міське життя зводиться до чотирьох категорій: показу фільмів, музики, покупок та моди. Тому можна помітити своєрідне стирання автентичних умов в міському житті в ім’я цих чотирьох категорій. Все більше дизайн нашого громадського простору стає формою гіперностальгічного прославляння, іншою формою абсолютного самозаперечення. Прославлянням власної ж відсутності. З іншого боку ми маємо певний вид псевдо республіканського стилю швидких символів колишньої коректності. Ще з іншого боку – скрипт лабіринту «infotainment» (інформація+розваги). Ми усі є співучасниками дії, у якій співпраця приватного-громадського та сучасне підтримання порядку продовжує не тільки створювати масивну джентрифікацію, а також ситуацію, яка може бути повторена як gentility або смерть.
Це є остаточним наслідком такої форми урбанізації. Іронія полягає у тому, що багато районів, де відбувається активна урбанізація є тропічними. У маркетинговій машині їхня тропічність буде врахована при кондиціюванні повітря, а не зміні режиму, який буде робити всі ці уявлювані утопії ще більш невідповідними. Все, що зовні – евакуюється, те, що всередині – кондиціонується, а громадськість перетворюється у полонених глядачів. Я слухав з вдячністю про винахідливість архітектурних досліджень, які можуть використовуватись за таких умов і у цьому є альтернатива, але я часто наштовхувався на проблему, відповідно до якої, потреба у швидкості буде використовуватись всупереч альтернативам, які будуть визначеними як експериментальні, не випробувані, і тому, у сьогоднішній ринковій економіці – невиправданими. Що може бути найбільш захоплюючим у епоху урбанізму, так це те, що ми обговорюємо таке місто як Нью-Йорк саме у момент його зникання. Таким чином ми повинні спрямувати світло на себе – не дивитись назад, що ми маємо, а на те, що ми знову зможемо мати.
Цей текст базується на основі участі автора у конференції Урбаністична Епоха у Нью-Йорку, лютий, 2005
Переклала Наталя Мисак
Немає коментарів:
Дописати коментар