Рем Кулгас: Що ж сталося з урбанізмом? 1994

Це століття стало програшною битвою проти категорії кількості.

Незважаючи на ранні обіцянки та притаманну йому хоробрість, урбанізм виявився нездатним винаходити та діяти в масштабах, яких потребувала його апокаліптична демографія. За 20 років населення Лагосу виросло з рівня 2 до рівня 7, 12, 15 мільйонів; Стамбул подвоїв населення з 6 до 12 мільйонів. Китай готується до ще більш приголомшливого зростання міст.

Як пояснити парадокс, що урбанізм як професія зник саме в той момент, коли, після десятиліть постійного прискорення, урбанізація вийшла на шлях встановлення остаточного глобального «тріумфу» міських умов?

Модерністська алхімічна обіцянка перетворити кількість в якість завдяки абстракції та повторенню стала провалом, містифікацією та магією, що не спрацювала. Її ідеї, естетика, стратегії пішли у небуття. Будь-які спроби почати все заново лише дискредитували ідею нового початку. Колективний сором в усвідомленні цього фіаско залишив величезний кратер на нашому сприйнятті сучасності та модернізації.

Що робить цей досвід збентежуючим, а по відношенню до архітекторів ще й принизливим, то це непокірна живучість міста і його видима енергія, що не залежать від колективного провалу всіх установ, які над цим містом працюють чи намагаються на нього творчо, логістично чи політично вплинути.

Урбаністи-професіонали є наче шахістами, які програють комп’ютеру. Виведений з ладу автопілот постійно зводить на нівець всі спроби охопити місто, спустошує всі намагання його визначити, висміює найбільш очевидні свідчення провалу його теперішніх концептуалізацій, демонструє їх неможливість у майбутньому і при цьому невблаганно скеровує політ міста вперед. Будь-яка прогнозована катастрофа поглинається та абсорбується під безмежною міською ковдрою.

Навіть якщо апофеоз урбанізації є разюче очевидним і математично неминучим, ланцюг ар’єргардних, ескейпістських дій та позицій віддаляє момент розплати для двох  в минулому найбільш залучених  до створення міст професій – архітектури та урбанізму. Повсюдна урбанізація до невпізнаваності змінила і самі міські умови. Міста більше не існує. Оскільки ідея міста є безпрецедентно викривленою та виведеною за межі первинного прецеденту, кожне наполягання на поверненні  до його первісного стану  в аспектах образів, правил та морфогенезису безповоротно веде прямим шляхом від ностальгії до даремності.

Запізніле відкриття достоїнств класичного міста в час, коли їх вияв став більше не можливим, можливо і є для урбаністів точкою неповернення, фатальним моментом від’єднання, дискваліфікації.  Зараз вони стали спеціалістами з фантомного болю: лікарями, що обговорюють медичні тонкощі у лікуванні ампутованої кінцівки.

Перехід від владної позиції у минулому до обмеженого становища сьогоднішнього приниження є важким. Незадоволення сучасним містом не призвело до створення прийнятної альтернативи; воно навпаки лише надихнуло професіоналів на більш вишукані способи вираження цього незадоволення. Професія вперто залишається заручником своїх фантазій, своєї ідеології, своїх ілюзій участі і контролю. Саме тому вона не здатна збагнути необхідності звернення до нової поміркованості, часткових інтервенцій, стратегічної перебудови, компромісних позицій, що можуть впливати, спрямовувати, бути успішними в певних рамках, перегруповуватись, чи навіть починати з чистого листа. Вона не здатна усвідомити, що вона більше ніколи не зможе встановити и первісний контроль. Оскільки покоління травня 68-го року -- найбільше поколінням, що будь-коли було охопленим «колективним нарцисизмом демографічного буму», зараз нарешті знаходиться при владі, спокусливо думати, що це саме воно є відповідальним за смерть урбанізму (стан справ, за якого більше неможливо будувати міста). При цому, відповідальним його можна було б вважати саме через те, що це покоління перевідкрило і перевинайшло місто.

Sous la pave, la plage (під бруківкою, пляж): травень 68-го року у відношенні до міста з самого початку звернувся до пошуку нового начала. З того часу ми ведемо одразу два паралельні види діяльності: документуємо наш непереборний трепет перед існуючим містом, створюючи філософії, проекти та прототипи збереженого і переосмисленого міста і, в той же час, висміюємо професійний урбанізм, руйнуючи його нашим презирством до тих, хто планував (і зробив величезні помилки в плануванні) аеропорти, Нові Міста, міста-сателіти, автостради, висотні будівлі, інфраструктуру та інший осад модернізації. Після саботажу урбанізму, ми зневажили його до того, що цілі університетські кафедри закрилися, офіси збанкрутували, а бюрократичні установи були розформуваними або приватизуваними. Наша «витонченість» приховує основні синдроми малодушності щодо простого питання обрання позиції (напевне, найбільш базової дії при створенні міста). Ми є водночас догматичними та уникаючими зайвих проблем. Нашу амальгамовану мудрість можна легко спародіювати: згідно з Деррідою ми  не можемо бути Цілим, згідно Бодріяра ми не можемо бути Реальними, згідно Віріліо ми не можемо бути Там.

«Вигнанці у віртуальний світ» - сюжет для фільму жахів. Наші теперішні відносини з «кризою» міста є глибоко неоднозначними: ми все ще звинувачуємо інших за ситуацію, за яку відповідальними є наш невиліковний утопізм та наше презирство. Через наше лицемірне ставлння до влади -- зневажливе, але при тому ще й жадібне, ми позбавили дієвої зброї цілу дисципліну, відрізали самих себе від здатності діяти і прирекли цілі народи на нездатність розшифрувати цивілізаційні процеси, що розгортаються на їх власній території – суб’єкт урбанізму.

Тепер ми залишилися у світі без урбанізму і з самою лише архітектурою. Архітектури тепер навіть більше ніж було раніше. Охайність архітектури є тим, що у ній спокушує; вона визначає, виключає, обмежує, відділяє від «решти», але вона також споживає.  Вона експлуатує та виснажує потенціали, які насправді може генерувати лише урбанізм і які лише його особлива творча уява може винаходити та оновлювати.

Смерть урбанізму та наше звернення до паразитичної безпеки архітектури створюють внутрішню катастрофу: все більше і більше субстанції прищеплюється до виснажених коренів. В моменти поблажливості ми піддаємося естетиці хаосу, «нашого» хаосу. Однак в технічному сенсі хаос – це те, що відбувається, коли нічого не відбувається, а не те, що можна створити чи осягнути; це щось, що просочується; його неможливо вигадати. Єдині дійсні стосунки, які архітектори можуть мати із суб’єктом хаосу, – це зайняти своє праведне місце в армії тих, хто присвятив себе опору і зазнав поразки.

Якщо «новий урбанізм» і має з’явитися, то він не буде заснований на фантазіях про порядок та всемогутність; він стане риштуванням для невизначеності; він більше не буде стосуватися впорядкування лише більш чи менш перманентних об’єктів, а натомість стане зрошенням територій потенціалом; він більше не буде прагнути до стабільних конфігурацій, а навпаки формуватиме поля можливостей, які вміщуватимуть процеси, що заперечують кристалізацію у визначені форми; він більше не буде стосуватись скрупульозних визначень, встановлення меж, а навпаки сприятиме розширенню понять, запереченню границь; він більше не буде стосуватись розділення та ідентифікації сутностей, а навпаки, стосуватиметься відкриття гібридів, яким неможливо дати назву; він більше не буде одержимим містом, а буде лише маніпуляціями з інфраструктурою для досягнення безкінечних інтенсифікацій та урізноманітнення скорочення чи перерозподілу того, що вже існує, – перевинайдення психологічного простору. Оскільки тепер місто є скрізь, урбанізм більше ніколи не буде стосуватися «нового», а натомість матиме справу із «більшим» та «зміненим». У ньому йтиметься не про цивілізоване, а про недорозвинуте та недосконале.  Так як місто є неконтрольованим, воно скоро стане основним вектором уяви. Будучи переосмисленим, урбанізм стане не лише професією, але ще й способом мислення та ідеологією прийняття існуючого. Ми будували пісочні замки. Тепер ми плаваємо у морі, яке їх змило.

Для того, щоб вижити, урбанізм має винайти нову новизну. Звільнений від атавістичних обов’язків та переосмислений як інструмент роботи із неминучим, урбанізм атакуватиме архітектуру, вторгнеться в її окопи, витіснить її із власних бастіонів, підірве її беззаперечні факти, її межі, підійме на глум її одержимість матерією та субстанцією, зруйнує її традиції, викурить її практиків.

Очевидний провал всього міського пропонує виняткову можливість, що є підставою для ніцшеанської легковажності. Ми повинні придумати 1001 концепцію міста; ми повинні шалено ризикувати, ми повинні наважуватись бути абсолютно некритичними; ми маємо терпіти і роздавати прощення наліво і направо. Остаточність провалу має стати нашим веселящим газом/киснем; модернізація є нашим найбільш стимулюючим наркотиком. Оскільки ми не є відповідальними, ми повинні стати безвідповідальними. Серед ландшафту зростаючих доцільності і нестабільності, урбанізм більше не є та не має бути сферою застосування наших найбільш серйозних рішень; урбанізм може стати легшим -- такою собі Веселою Наукою, Легким Урбанізмом.

А що як ми просто заявимо, що кризи не існує, переосмислимо наші відносини з містом та будемо до нього ставитись не як його творці, а просто як його суб’єкти та прибічники?

Більш, ніж будь-коли, місто – це все, що в нас є.

1994.

Koolhaas, Rem. “Whatever Happened to Urbanism.” In S,M,L,XL, 969. New York: Monacelli Press, 1995;

Переклад: Роман Попадюк та Антон Коломєйцев.