- Перехід від античності (світу форми) до програми (локального фрагменту соціальної моделі) передбачає коливання в психологічній орієнтації архітектора, надто радикальне, щоб викликати довіру. – Джон Самерсон, «Задача для теорії сучасної архітектури» (1957)
Ви починаєте з програми. Це перше, що вам видають перед початком проектування в архітектурній школі, і це те, чого ви очікуєте від клієнта під час практики. Програма дає дозвіл діяти, реалізовувати та організовувати. Всі наступні визначення містять в собі посередництво програми, від телевізійної чи радіо програми, до програми як серії соціальних послуг чи зашифрованої інструкції, що заставляє працювати машину. В архітектурі програма – це завдання на проектування [бріф (brief)], призначення того, що треба спроектувати, зведення таблиць кількісних показників, що складають проект, описова ємність яких коливається від небагатослівного «збудуйте мені будинок» до розширених багатотомних специфікацій складних установ.
В цьому сенсі програма ініціює старт проекту (в часі) та початкову ідентичність (характер). Однак, існує також негативний аспект посередництва програми – вона визначає, але також і обмежує. Це обмеження виражається не лише в номінальності завдання – будинок, музей, лікарня, – а і в самій дії, програма передбачає впорядкування, часами, надмірне. Розглянемо, для прикладу, відмінність між музичною програмою і програмною музикою, одна є аранжуванням фрагментів, а інша – повторним впорядкуванням частин. Таким чином, програма є і основою, і обмежуючою директивою; вона коливається між відновленням порядку і надмірною впорядкованістю.
В цьому сенсі програма ініціює старт проекту (в часі) та початкову ідентичність (характер). Однак, існує також негативний аспект посередництва програми – вона визначає, але також і обмежує. Це обмеження виражається не лише в номінальності завдання – будинок, музей, лікарня, – а і в самій дії, програма передбачає впорядкування, часами, надмірне. Розглянемо, для прикладу, відмінність між музичною програмою і програмною музикою, одна є аранжуванням фрагментів, а інша – повторним впорядкуванням частин. Таким чином, програма є і основою, і обмежуючою директивою; вона коливається між відновленням порядку і надмірною впорядкованістю.
Якщо програма ініціює індивідуальний архітектурний проект, то який же вплив вона має на проект [дисципліну] архітектури? Якщо ми розглянемо програму не просто як функціональне призначення, а як особливу ідею в розвитку архітектури. Хорошим прикладом цього буде «Задача для теорії сучасної архітектури» 1957-ого року Джона Саммерсона, де він означив програму як інновацію модернізму. Після заперечення деяких правдоподібних, але недостатніх для пояснення виникнення модерністської архітектури ідей, таких як геометрія і біологічні метафори, він дійшов до висновку, що ця архітектура заснована не на фігуративній ідеї, а на соціальній і, таким чином встановив, що програма і є тим відмінним у сучасній архітектурі. Основуючись на принципах та прагненнях, що характеризували цей період, Саммерсон дійшов висновку: «Тільки протягом останнього століття програма перестала оцінюватись лише кількісно і почала оцінюватись якісно. Це пов’язано із тим, що програма стала складнішою, більш вимогливою, і таким чином більш сприйнятливою до якісних узагальнень і оцінок.» Варто наголосити, що ця складність не є одиночним випадком заплутаної форми організації, а скоріше все більш щільною мережею соціальних, міських та інституційних конфігурацій. Це має певні наслідки для дисципліни архітектури, які полягають в тому, що сучасна архітектура базується не на формальних засадах, а оскільки її втілення не є формальним, то, таким чином, модернізм позбавлений «архітектурної мови». До того ж, Саммерсон стверджує, «цілком ймовірно, що відсутня архітектурна мова так і залишатиметься невіднайденою». В цьому сенсі програма забезпечує визначеність не лише на рівні будівлі, але також і на рівні дискурсу сучасної архітектури. Програма, а разом із нею і сучасна архітектура, чинить опір конкретним аналогіям з формою, і не виключено, що так і продовжуватиметься надалі, підсумовує Саммерсон. Хоч потім він використовує цю позицію на користь більш традиційних визначень, даний аргумент створює інтригуючу передумову для програми як моделі послідовності і підтримуючого референта розвитку архітектури останнього століття.
Отож, давайте на хвилину забудемо про ті фактори, що традиційно визначали сфери компетентності архітектурної дисципліни, такі як простір, форма, геометрія чи конструкція, і розглянемо програму як первинний ініціатор проекту архітектури, не як стійкої структури, а як такої, що постійно піддається певному адаптивному перевикористанню. Будучи архітектурним і програмним терміном, адаптивне перевикористання описує зміну даною структурою одного використання на інше, для якого воно не було спроектоване первинно, таке як реконструкція промислових лофтів під житло чи складу під музей. Тут програму треба розуміти як концептуальну структуру, яку населяють та перебудовують численні архітектури та їхні супровідні ідеології. Далі слідуватиме серія приміток про те, чого може навчити історія реконструкції програми: як використовується і пере-використовується поняття інструментальності програми, приймається і відкидається через серію стратегій стримування, якими окреслює себе архітектура, як провіщення та відсутність програмного коду стали стимуляторами розвитку архітектури у 20-му столітті.
Функція програми
«Форма слідує функції» - це, безумовно, найбільш відоме рівняння використання та пристосування [use and accommodation]. Очевидно, що програма, названа «функцією», була важливою ідеєю для модерністської архітектури, навіть, якщо істинне зацікавлення цією концепцією не завжди було основним інтересом цього періоду, і попри те, що вплив програми/функції на організацію будівлі є майже аксіоматичним, спроби зобразити це відношення були здебільшого неоднозначними. Переглядаючи архіви архітектури модернізму, важко знайти кращий приклад співвідношення між функцією та її формальним втіленням, ніж клуб Русакова авторства Мельнікова 1927 року. У тому, як нахилена підлога аудиторії пронизує первинний контур оболонки будівлі, важко не побачити програмну фігуру. Такі очевидні відношення є ідеальним втіленням програми, в якому інтеграція програмного джерела виразно і безпосередньо виявляється у формі будівлі, і, хоча існують й інші приклади таких відповідностей, цей тип обґрунтованої програмної ясності є скоріше винятком, ніж правилом, а відношення програми до форми часто передбачає більш опосередковане вираження.
 |
| Костянтин Мельніков, Клуб Русакова, Москва, 1927-1929 |
Оскільки пряма відповідність програми та форми є рідкісним ідеалом, то краще зосередитись на альтернативах, в яких діапазон програмних виявлень можна описати двома протилежними тактиками. З одного боку, це уникнення вираження програми в межах нейтральної оболонки, яка її вміщує. Прикладом можуть слугувати роботи Миса ван дер Рое, який обмежує творчий імпульс програми, використовуючи скалярну модель пристосування: універсальний простір стає функціонально різноманітним завдяки диференціації розмірів в межах цілого об’єму. З іншого боку, присутній інтерес до явного вираження програми, але так, як репертуар прямих маніфестацій програми є досить скупим, то складність полягає у пошуку достатньої функціональної відповідності для створення бажаної інтенсивності вираження. У роботах Корбюзьє можна знайти приклади вирішення цієї дилеми, де програмні елементи кочують від одного контексту до іншого; такі приклади з’являються в його роботах всюди, одним із таких елементів є пандус. Вперше він з’являється в проекті скотобійні, там пандус використовувалася для переміщення худоби на верхній рівень будівлі, де гравітація проводила її через різні етапи вівісекції. Лише потім цей елемент виник в інших, меш зловісних будівлях як основний елемент архітектурного променаду. Те, що спочатку вело корів до м’ясника, пізніше вело парижан на відпочинковий поверх їхніх заміських будинків у вихідні дні. В цьому випадку інтерес до формотворчої цінності функціональної організації є на стільки великим, що він виходить за типологічні межі.
 |
| Мис ван дер Рое, проект залізобетонної офісної будівлі, 1922 |
 |
| Ле Корбюзьє, проект скотобійні, Гарчізі, Франція, 1918 |
Діапазон виражень не повинен сприйматись як щось визначене, оскільки цілком можливо уявити собі й інші варіації, однак, на базовому рівні можна виділити концептуальні позиції, що випливають із варіацій функції та її вмістилища – специфічна, загальна та альтернативна. Розвиток цих стратегій програмної акомодації можна прослідкувати до цілком різних завершень в радикальних експериментах 60-х. Якщо перший набір класичних модерністських прикладів стосувався скоріше прямої кореляції специфічної програми до специфічної форми, то ці приклади більше стосуються відкритого планування непередбачуваного. Пневматичні об’єми Мурашиної Ферми, нахилені площини Похилої Функції Пола Вірільйо та Клода Парена і неперервні роботи Суперстудіо, всі вони координувалися не навколо визначених функцій, а навколо активності в цілому. Однак, вони все рівно оперували в межах тієї самої структури; це ті ж самі версії точного, приблизного та альтернативного, застосовані з іншого боку. В кожному з цих випадків геометричне/формальне сприймається як зона контролю або зона свободи. В цьому сенсі, повертаючись до Саммерсонівського опису відсутності мови модернізму/програми, кожне зусилля у свій спосіб намагається встановити формальну граматику функції і, в цьому розумінні, намагається створити «відсутню мову». Спроби кодування того, що не піддається кодуванню має очевидні складнощі і показує проблематичність всіх спроб встановити співвідношення між функцією (використанням) та її вмістилищем.
 |
| Мурашина Ферма, Подушка 50*50 футів, тимчасова інсталяція, Фрістоун, Каліфорнія, 1970 |
 |
| Пол Вірільйо, Клод Парен, Похила Функція, 1966 |
 |
| Archizoom, Внутрішній ландшафт, 1970 |
Проти програми
Коли будівля не функціонує так, як того очікувалось, це стає причиною для занепокоєння. Такі проблеми можуть варіюватись від незручностей, пов’язаних із поганою вентиляцією, до цілковитого руйнування. В той час, як численні недоліки, на зразок конструктивних чи механічних дефектів, можна віднести до проблем технічного походження, труднощі, які виникають у зв’язку з розміщенням функцій не такі очевидні. Коли потреби користувача з часом перестають задовольнятися, будівля вважається непотрібною, застарілою, однак, коли проміжок часу, за який це відбувається, є надзвичайно коротким, коли оригінальна функція вже не може розташовуватися в будівлі взагалі, такий стан може розглядатися як провал на рівні програми. Однією із таких сумнозвісних катастроф є знесення житлового кварталу Прю-Іго архітектора Ямасакі в Сент Луїсі, лауреата архітектурних нагород, зруйнованого в 1972 через передбачувані програмні помилки. В ситуаціях, коли архітектура постає проти політики, соціології, ітд., речей, які є частиною архітектури, проте не обов’язково в межах її дисципліни, вона зазнає поразки. Програмні помилки в яскравому світлі виявляють всю проблематичність посередництва архітектури: те, до чого архітектура готова найменше – соціальне освоєння після реалізації проекту, яке і стає її найбільшою проблемою.
 |
| Мінору Ямасакі, житловий квартал Прю-Іго, Сент Луіс, Міссурі, 1952-1955 (зруйнований 1972) |
Реакція на провіщення програмних помилок вилилась у дві первинні форми. З гуманітарного/поведінкового боку спроби уникнути програмних провалів спричинили зростання популярності методу анкетування цільових груп для формування списку побажань щодо майбутнього проекту, який якомога скоріше супроводжувався пост-окупаційною оцінкою. Цей підхід усуває з процесу проектування відчуття проективного посередництва і відсилає міркування про фізичне міське середовище до трохи більшого, ніж незначної індустрії систематичного попереджуючого розкаяння. На архітектурному рівні загроза програмного провалу, а з ним і виснаження функціоналістської парадигми, виявилась в «автономній» архітектурі 1970-х, коли інструментальність програми піддалася максимальному скептицизму. Таких архітекторів як Пітер Айзенман, Роберт Вентурі та Деніз Скотт Браун і Альдо Россі, можна виділити як представників цього руху за їхні стратегічно артикульовані позиції спротиву до програмної визначеності архітектурної форми. Напевне, роботи Айзенмана є найбільш контр-програмними. В своєму ессе «Пост-Функціоналізм», він посилається на пару форма/функція як продовження архаїчних гуманістичних поглядів, що були витіснені з усіх версій модернізму, окрім архітектури: «Функціоналізм, незважаючи на свою претензійність, продовжував ідеалістичний намір створення архітектури як способу етично виправданого формотворення.» Передбачене заголовком знецінення функції, не є остаточним, це скоріше узурпація програми як ініціатора архітектури; вона є скоріше вміщуваною, ніж вираженою чи основоположною. Для Вентурі і Скотт Браун неможливість повністю вмістити програмне в одній лише архітектурі, чи архітектурі формуватись самою програмою, означало вдатись до допоміжного засобу у формі стратегій позначення, шляхом написання функціональних співвідношень на самій будівлі. У своєму знаменитому порівнянні Сараю та Качки, різниця між ними не лише показує семантичну ефективність знаку «декорованого сараю», але також і відповідну нейтральність програми «качки». В роботах Россі відсутність програми фіксується постійною присутністю форми. Як стверджує Россі, «Сама по собі функція є недостатньою для пояснення неперервності міських артефактів; якщо джерелом типології міських артефактів є просто функція, то це мало стосується феномену виживання.» Форма зберігається історично навіть якщо події, що її ініціювали, втрачені.
 |
| Альдо Россі, Регіональний адміністративний центр, Трієсте, Італія, 1974 |
 |
| Роберт Вентурі, Національний футбольний зал слави, Нью Джерсі, 1967 |
 |
| Пітер Айзенман, будинок ІІ, Гардвік, Коннектикут, 1970 |
Ці три приклади, кожен у свій спосіб, вакцинували архітектуру проти програмних інфекцій і прагнули перевизначити межі архітектурного, викреслюючи складнощі програми для того, щоб зробити фундаментальну заяву про компетентність архітектури, яка уникнула програмних непередбачуваностей, хаотичної амальгами допустимості, накладання і поведінки. Це значить, що вони переосмисли проект архітектури від послуги (дай клієнту, чого він хоче) до чогось, що має свою автономну логіку, яка має сенс безвідносно до професійних обставин. В той час, як даний підхід має перевагу чіткої внутрішньої послідовності, ясність сфери його визначення дістається ціною відповідної вартості і фізичного спорудження, що йде поруч з програмою. Архітектурний історик і теоретик Манфредо Тафурі порівнює це абстрагування з приємною, однак марною витонченістю та надлишковістю будуару. Критика в даному моменті є такою ж фундаментальною, як і роботи, які тут обговорюються, однак, на додачу до цього висновку, з нашої вигідної позиції очевидно, що вищезгадане абстрагування було не лише обмеженням, яке створило можливості, а дійсно було межею; більше того, кожен проект формується програмою і у своєму запереченні програми: він є визначений її відсутністю так само як і її присутністю.
Перепрограмування
Програма повертається у часи свого очевидного виснаження, у 1970-тих, і найбільш чітко проявляється у подвійному сузір’ї Бернара Чумі і Рема Кулгаса, кожен з яких,у свій спосіб перезавантажив програмну зону критичного інтересу. У своєму паралельному розвитку вони перестрибують з одного теоретичного напрямку на інший, від проблем лінгвістичного/формального до проблем інституційного/організаційного. Попри те, що сузір’я другого пришестя програми є багатогранним у своїх прибічниках, мотиваціях і джерелах, один впливовий приклад по праву заслуговує особливої уваги – це Паноптикум Джеремі Бентама (1787). Його впливовість є цілком виправданою, це модель програми. Якщо хтось зацікавлений у програмі як вправі на контроль, то такою вправою, звісно, буде проект тюрми, а Паноптикон є тюрмою за визначенням. Не існує місця, де координація сценарію і дії була б такою тісною, як нагляд, організований на службі контролю. Доречність Бентамового Паноптикуму полягала не лише в його архітектурній зрозумілості (розташування периметральних камер навколо центральної сторожової вежі, де імплікація спостереження є сильнішою, ніж сама дія), а і в його здатності охоплювати загальне зацікавлення інституціями. Трактування Паноптикуму Мішелем Фуко та його дослідження інституційних ефектів влади також послужило переосмисленням архітектури як втілення інституційного, а, отже, і програмного.
 |
| Джеремі Бентам, Паноптикон, 1787 |
З розквітом інтересу до інституційного виникає і зацікавлення діаграмою. Цитата Делеза про трактування Паноптикуму Фуко: « (тут) форма має два значення: вона формує та організовує матерію; вона формує та завершує функцію та надає їй мети.» Ці два трактування вказують на відмінності, що виявляються у розвитку передових архітектурних практик кінця двадцятого століття: між тими, хто зацікавлений в програмі як інформації, і тими, кого програма цікавить як джерело матеріалу для утворення нових архітектурних форм. З одного боку, форма/діаграма/програма призначені для загального ефекту, з іншого боку, вони використовуються для генерування специфічних сутностей. Ці два підходи об’єднує використання абстракції як засобу інтерпретації складності програмного рівняння шляхом перекладу цих відношень мовою графічного аналізу. Цей графічне обґрунтування зображує програму піддатливою, сприйнятливою до архітектурних форм маніпуляції, таких як накладання, складка і стискання, які стають програмною складкою, програмним накладанням і програмним стисканням відповідно. Відбувається скоріше маніпуляція над репрезентацією програми, ніж над самими видами діяльності.
Успіх діаграми полягає в артикуляції позиції щодо концепції використання. Завдяки діаграмі, що послугувала виходом із глухого кута форми та її означення, що характеризував попередні спроби програмної відповідності, програма більше не визначає ідентичності (не стверджує і не заперечує), а скоріше взаємодію частин. Якщо повернення програми у 1970-х почалося з тюрми, то закінчилося воно бібліотекою. А саме бібліотекою ОМА в Сіетлі, так як вона втілює посередницьку позицію у відношенні до вищезгаданого дуалізму інформації та формації, тоді, коли як проекти інформації, так і проекти формації наполягають форсують виконання своїх програмних діаграм. Громадська бібліотека в Сіетлі пропонує модель буквального пристосування приблизних відношень і може розглядатись як представник кульмінації дослідження процесу втілення абстрактної програми в будівлю.
Програма
 |
| Рем Кулгас/ОМА, громадська бібіліотека в Сіетлі, 2004 |
Те, що об’єднує різні втілення програми, від раннього модернізму Мельникова, Ле Корбюзьє і Міса (вимушено) до поведінкових ідеологій американського соціального житла і ситуаціоністських впливів на архітекторів (Superstudio, Archizoom), це те, що всі вони розглядали програму як інструмент соціальної трансформації, відрізняючись лише своїм скептицизмом до інституційних визначень програми. Однак, ідея адаптивного перепристосуваня програми полягає не у становленні програми як протиставлення соціального проти геометричного (формального), а скоріше, в окресленні і прочитуванні складності становлення програми і її конкретизації, ніж її намірів і прагнень. Навіть якщо причетність програми до будівництва видається сумнівною, продовжуючи обертатись в петлі зворотного зв’язку намагання позиціонувати означення програми, з усією підступністю, яку передбачає виявлення її значення, її причетність до архітектурної думки залишаються актуальною. Одного разу Седрік Прайс завершив розгорнуту розмову з потенційним клієнтом висновком, що клієнту потрібне скоріше розлучення, ніж будинок. Остаточним висновком програми може бути уникнення питання будівництва взагалі.
Питання в тому, чи програма і надалі буде поштовхом архітектурного розвитку. Незважаючи на неприховану зацікавленість програмою протягом останніх тридцяти років, останнім часом інтенсивність її розвитку зараз не виглядає її апофеозом, так як архітектура начебто змінила свій фокус на нові версії старих тем – матеріальність, передова геометрія, зелена архітектура – кожна продовжує довгі траєкторії архітектурного розвитку. Однак, як вже згадувалось тут раніше, очевидний інтерес не є причиною зростаючого впливу програми. Досліджуючи вхідні і вихідні дані архітектурного дискурсу, напевне, можна стверджувати,що програма є завжди і тим і тим. «Вхідні дані» як заперечувальна або стверджувальна мантра виробництва, а «вихідні дані» через очевидні визначення присвоєної компетентності архітектури з-за меж дисципліни. Навіть якщо програма не є мовою і навіть не обіцянкою її появи, вона завжди залишатиметься актуальною як провокація. Майбутнє програми полягає в продовженні нерозв’язного парадоксу антагонізму форми/функції. Виходячи з цього і, в певному сенсі, заперечуючи попередні моделі цілковитої відкритості чи абсолютної замкнутості програмного мислення, наступні пункти утверджують якості програми в її повторних проявах , визначаючи фактори найбільш нагального інтересу щодо наступного адаптивного перевикористання програми:
- Програма – це те, що передує архітектурного акту (шляхом програмування) і слідує йому (як пост-окупаціна оцінка). Завдяки своїй позиції в межах проекту, програма є додатковим архітектурним жестом.
- Зі свої позиції відносної зовнішності, програма робить обмеження архітектурного проекту проблематичними. Вступаючи в гру до і/або після, програма не являється частиною суто архітектурного, вона не є частиною аргументів, які визнаються іншими дискурсами, такі як форма і тектоніка.
- Тоді як програма ставить під питання, що є в основі архітектури, вона також відкриває нову площину порівнянь між начебто нездоланним розмежуванням між «корпоративними» та «авангардними» практиками. Програма поєднує контроль (розвиток специфічних знань про конфігурації корпоративних моделей) та його відсутність (критичне окреслення програми і визвольні обіцянки передових методів виробництва).
- Провокація програми полягає в меті соціальних калібрацій і одночасній неможливості реалізації цієї мети. Оскільки програма прописує межі архітектурного втручання, вона також заміняє його і являється як ціллю (сутністю, яку треба збудувати), так і її критичною інверсією (безкінечною затримкою завершення збудованої сутності, можливість, яка завжди залишається недосяжною).
- Продовжувати працювати з програмою означає працювати на межі інтерфейсу архітектури і світу. Прийняти вимоги програми на її умовах означає передбачити архітектуру (як проект, індивідуальну сутність і як дисциплінарно-колективне), яка створює можливості для власного самоусунення.
McMorough, John. “Notes on the Adaptive Re-use of Program” Praxis 08 (2006): 103-110
Переклав Роман Попадюк
Немає коментарів:
Дописати коментар