Крістіна Діаз Морено та Ефрен Гарсія Грінда: Третя Природа. Інкубатори громадського простору

Amid Cero9,4S: Sun, Sea, Sex, Bruges Belgium, 2002

Ніколи до цього місто не отримувало стільки уваги не лише від антропологів, архітекторів та соціологів, але і від політиків та економістів, ставши важливим пунктом в їхньому полі зору. Сучасні процеси міського розвитку зазвичай визначають як основний продукт суспільства пізнього капіталізму, його циклів та логіки, які з ним ідентифікують. Однак, сучасні обговорення міських елементів зображують ці елементи як загальні, універсальні та всеохоплюючі умови, в яких ми живемо, і в які ми як архітектори можемо втручатися не інакше, як в об’єкт проекту чи дискусії. Будь-який підхід до міського феномену керується аналізом, критикою і захопленням, яке вони породжують, а не створенням альтернативних моделей. Таким чином, являються міста лише сценарієм для нашої діяльності чи ми можемо розглядати їх як частину спектру наших дій?

Вступна ілюстрація:

Amid Cero9,4S: Sun, Sea, Sex, Bruges Belgium, 2002. Проект активує романтичне середньовічне європейське туристичне місто Брюгге, розширюючи мережу каналів серією штучних плаваючих оазисів, генераторів задоволення. Ці великі платформи з підігрівом створюють гедоністичні мікро-анклави, що служать штучними репродукціями середземноморських пляжів.

Давайте подумки відправимось майже на 2400 років назад у минуле – Аристотелівське бачення міста було сформоване у двох главах «Політики» як місце зустрічі різних «ойкосів» [будинок, господарство, гр.], для людей з різних родин і місць. Процес утворення цих перших міст отримав назву «синоікісмос», дослівно процес, при якому різні «ойкоси» формують місто, вирішуючи жити разом для забезпечення взаємодопомоги і захист – неперервний процес співжиття та обговорення спільних вигод і сподівань. Тоді міста стали зібраннями людей, які не були однаковими чи подібними, а скоріше різними індивідами у взаємній рівності. Вони приймали той факт, що мусять співіснувати в одній системі правил, в неперервному та негласному процесі домовленостей і взаємодії, погоджень та незгод, аніж у фізично завершеному місці.

Однак, поза концепцією походження міста та її доречністю сьогодні, сучасні міські середовища зависли в невагомості десь поруч із мирними та гармонійними епіцентрами різноманітності, де соціальна ідентичність мала би будуватись на основі рівної участі різних елементів. Міські агломерації є домом не лише для відмінностей, вони також провокують жорстокість, конфлікти та нерівність. Консенсус та рівноправна участь є лише двома з усіх можливих сценаріїв, що можуть виникнути при протистоянні між різними способами життя. Іншими сценаріями можуть бути контроль, маргіналізація та жорстокість, а також створення закритих спільнот, таких як соціальні групи чи субкультури, які виступають проти мейнстрімних культурних структур через стиль і публічний показ альтернативних способів життя. Прямі форми переговорів та взаємодії (наприклад міські повстання незадоволення), та опосередковані чи непрямі форми (публічна демонстрація альтернативної естетики) є екстремальними прикладами потенційних проявів неперервного перевизначення соціальних конструкцій. 

Amid Cero9, Jose Quintanar, Colectivo Curtoymidad, The Big Mech and Co: Gran Via Toxic, Madrid,2008-10

Останні роки ринок нерухомості і житла створив непропорційно та немотивовано велику кількість будівель низької якості, що призвело до експонентного зросту  неякісної історичної субстанції міста. Пропозиція досліджує можливості руйнування міської тканини та переробки її відходів для реверсивної трансформації, що вкінці-кінців здатна перетворити місто.

Таким чином, міські середовища можуть вважатися захоплюючим феноменом постійного протистояння між різними групами, концентратором конфліктної економіки та культурного обміну в надзвичайно штучному та сконструйованому середовищі. Можливість повернення до проекту міста може полягати у зміщенні мети цього проекту. Вона може зміститись від завершеного міста, яке є неможливими через його складність і непостійну та акумулятивну природу, до втручання в основу міського феномену: динаміку конфронтації, суперечки та консенсус між індивідами, соціальними групами та субкультурами, визначаючи фізичне місце, де вони відбуваються, беручи ці сценарії відносин за реальний контекст. Реальний та фізичний громадський простір став би головною метою проекту нової архітектури міста, метою якого є активно долучитися до сучасного міського феномену. 

Ці процеси за своєю природою є просторовим феноменом: вони виникають в просторі, і вони ж його формують. Таким чином істинне поняття міста може виникнути лише з і в межах поняття терміну «простору». Простір можна визначити як щось, що виникає між сутностями різного походження, які фізично співіснують в даному місці. Це не річ і не фізична реальність, яка там виникає, а набір відношень, які постійно змінюються. Таким чином він займає місце поміж речами, поміж набором елементів, які постійно трансформуються та взаємодіють між собою. Він є типовим феноменом фізичної взаємодії та посередництва, що нівелює категорії між суб’єктом та об’єктом. Усе є суб’єктом і об’єктом (взаємо)дії одночасно, і все бере участь у їх визначенні. Концепцію простору, яку зазвичай пов’язують із сучасністю – біле чисте полотно, де у фізичному та концептуальному процесі гігієнізації стираються будь-які сліди біологічної активності, – замінено на нове поняття, яке заохочує зустріч, зіткнення та багатство культурних матеріалів. Саме в цьому новому брудному, смердючому та шумному місці і стикаються діючі представники спільнот різноманітного походження, щоб взяти на себе процес постійного перетворення етосу [характеру, природи] даної спільноти через свою діяльність. 

В такому випадку, публічний простір автоматично перестане асоціюватись з порожнечею (напротивагу збудованій міській тканині) чи з простором з вільним і універсальним доступом і стане простором для зіткнень між домінуючими культурами і новими практиками, які намагаються їх обговорювати. Бути поруч фізично, розділяти фізичний простір і, в той же час, колективно створювати місце дії через громадську взаємодію, стає процесом постійного перегляду та переформулювання ідентичності даного суспільства, а разом з тим, і самого міста. Фрагменти, що складають місто, будуть служити інкубаторами альтернативних підходів до світу, який пропагує громадську незгоду, різноманітність і плюралізм походження активних представників спільнот, охоплюючи і стимулюючи альтернативні способи життя, що були би далекими від пасивних моделей сприйняття і споживання. Громадський простір як феномен посередництва стане визначатись не лише архітектурою, яка його обрамлює, а також діями його користувачів і людей, які його населяють: місце зустрічі для людей всіх класів і походження – люди, не-люди, інертні об’єкти, біологічні матеріали, фізичні та віртуальні технології – у постійній взаємодії. Це те, що ми називаємо «третьою природою».*

Amid Cero9, Jose Quintanar, Colectivo Curtoymidad, The Big Mech and Co: Gran Via Toxic, Madrid,2008-10

Соціальну інженерію клінічного порядку можна розглядати як брутальний зразок "творчого руйнування", ідеї, розробленої економістом Джозефом Алуа Шумпетером в книзі Капіталізм, Соціалізм та Демократія (1942). Згідно з його тезою, сучасність є надзвичайно творчим деструктивним процесом, який супроводжується постійними інноваціями. Ілюстрація JaJaJa

Цей тип простору існує в реальності, але він виникає в місті таємно і спонтанно, в місцях обміну та взаємодії. Незважаючи на свою невловиму сутність, існують певні ситуації, зібрання людей, дій та фізичних будівель, де ідеал поняття публічного простору матеріалізується в фізичному та реальному просторі. Безпечні простори лесбійських, гей, транс гендерних та бісексуальних (ЛГБТ) спільнот, сквоти, табори, позитивні гетто вибраних спільнот, протести, демонстрації, фестивалі чи ворожа окупація громадського простору ведуть за собою присвоєння територій, функція та ідентичність яких надзвичайно невизначена. Ця відкрита та непевна природа призводить до активної окупації, трансформації та практик просторової адаптації і зазвичай йде пліч-о-пліч із фізичним занепадом та руйнуванням, які стимулюють вибрані спільноти та субкультури для обговорення їхньої ідентичності, так як вони постійно експериментують зі своїм способом життя. Їм невідомі детерміністські сили капіталу, власності, стандартизації та інституціоналізації, вони створюють нові просторові анклави, справжні елементи зовнішнього із фізичними нутрощами міста, де генеруються нові поняття публічної сфери.

Amid Cero9, The Gay Vatican, Mojave Desert, California, 2010

Гей Ватикан - це автономний анклав з відмінною ідентичністю посеред пустелі Мохаве для ЛГБТ спільноти. Це експеримент з публічним простором, що досліджує розвиток структури спільноти з часом та її сезонну поведінку. Ілюстрація JaJaJa

Оскільки в місті існує загальна нестача простору, ці маніфестації можуть мігрувати до ландшафтів звалищ, пустель чи, висловлюючись словами Брюса Стерлінга, «спонтанних парків». Функціональний декаданс і непотрібність цих просторів робить їх альтернативою для нестандартних форм спільнот та їх конфліктного та нестандартного використання культурних форм (наприклад вечірки, флешмоби, карнавали, мистецькі вистави, кожен з яких протиставляє себе виробництву та рутині, тобто являється анти-рутиною) для встановлення розбіжностей та непрямих витончених форм незгоди, що замінюють прямі форми політичного діалогу та переговорів. Ці нові форми колективної участі досліджують та звеличують культурні особливості, вони прагнуть створити фізичні та естетичні мітки і також мати справу з повсюдною сучасною естетизацією переживань та способів життя. 

Слідом за цим неминуче слідує питання: яким чином архітектура як дисципліна сприяє створенню політичних за своєю природою фізичних громадських просторів і, таким чином, проекту міста як громадського простору для взаємовідносин між різними соціальними агентами і як фізичної реальності, що їх вміщує та спонукає?

На даний момент, необхідно подумати про те, який новий зсув у нашій проектній культурі необхідний для того, щоб мати можливість знову активно працювати з поняттям міського феномену, оперуючи поняттям третьої природи. Те як вибрані спільноти, субкультури чи соціальні групи чуйно і критично обговорюють домінуючу культуру, може запропонувати нам деякі ідеї. Зібрання, мережа, бунт, табір і фестиваль є новими моделями і формами цього типу простору – синхронізована колективність взаємодіючих індивідів посеред обмежень, границь та фізичних бар’єрів міста в горизонтальній і потенційно справедливій комунікативній взаємодії між індивідами. Ця взаємодія приймає форму трансформації або фізичної, часом жорстокої, окупації міста. Насамкінець, вона поєднує задоволення, творчість і політичне протистояння в тимчасовому вибуху колективної культурної і соціальної нетерплячості.

Проектування міста через визначення його публічних просторів також означає подолати розрив і дилему між приналежністю до міської логіки чи самоствердженням як індивідуального елементу. Цей конфлікт є основним джерелом розчарування перед викликом проекту міста, однак, його можна подолати, взявши до уваги те, що специфічні умови окремих елементів, які його утворюють, можуть визначатись вбудованою міською логікою, таким чином, обговорюючи роль будівель як розрізнених скінченних елементів. Якщо міста можна розглядати як синхронізовану колективність незалежних елементів, архітектура повинна прогнутися в якихось своїх перформативних якостях через приналежність до міського цілого. В будь-якому випадку не всі просторові, формальні та організаційні характеристики повинні поступатися місту, відновлюючи типологічний дискурс та обмежуючи завдання проектування до абстрактної адаптації, до специфічних випадковостей контексту. Натомість, необхідно загострити увагу на гіпер-специфічності елементів. Всі формальні, геометричні, просторові та організаційні рішення повинні прив’язуватись до їхнього культурного оточення, будучи визначеними появою альтернативних культурних моделей, вони повинні лише частково підпорядковуватись загальним міським умовам. Рівень проникності, доступності, невизначеності, пов’язаності із містом, архітектурна мова проектування є предметами інтересу цієї нової архітектури міста. Здатність кожним проектним рішенням встановити зв’язки з культурним контекстом знову надасть архітектурі здатність матеріалізуватись як надзвичайно специфічний об’єкт, що стверджує свою ідентичність як унікальний єдиний в своєму роді експеримент. В такому випадку проект міста може віднайти своє місце серед природного середовища існування архітектури і може сприйматись як визначення незалежних елементів з океану сутностей, які діють як синхронізована множинність.

Першою із складних взаємозалежностей між архітектурою та містом, над якою можна працювати, включає неперервність, зв'язок та фізичну сегрегацію збудованого об’єкту по відношенню до його середовища. Аналіз гетто як позитивної просторової моделі допоможе нам зрозуміти як проект межі та рівня виключення архітектури може породити нові альтернативні культурні способи життя і, таким чином, розширення публічної сфери. «Автоматична інклюзивність», тобто селективна фізична ізоляція спільноти заохочує конструювання відмінних рис ідентичності цієї спільноти. Це робить їх свідомими власних характеристик в той же час, створюючи безпечний притулок для колективного утвердження групи. Це включає в себе обговорення їхнього рівню автономності та межевий ефект відокремлення екотону, тобто фізичного бар’єру, транзитної зони між внутрішнім та містом, конфліктної зони для двох чи більше спільнот. Ці «інші» місця є плідним підґрунтям для нових дисидентських культурних форм та альтернативних стилів життя. Розуміння архітектури як просторового анклаву, як автономної зони з виразними характеристиками, які точно визначають її рівень інклюзивності та неперервності в межах міської тканини не перебуває в конфлікті із публічною сферою. Натомість, парадоксальним чином її зміцнює. 

З іншого боку, оперування на внутрішньому рівні допомагає у визначенні фізичних умов простору та програм, які він вміщує, зрозуміти фізичні та часові організації активностей, які можуть генерувати необхідну публічність. Мета виходить за рамки поведінкового підходу і полягає в роботі з простором, в якому взаємодіють різні активні представники спільнот, яких, по-перше, треба зібрати в одному місці, а по-друге, створити умови для активного створення публічних просторів. Таким чином буде можливо представити альтернативи домінуючим формам урбанізації та створення простору, розгортаючи зібрання індивідів, які розвиваються, які критично обговорюють свій рівень відокремленості та відмінні просторові характеристики, що базуються на відмінних культурах вибраних спільнот, які населяють місто і визначаються через зв’язки, встановлені з відмінними культурними капіталами та матеріалами. 

З думкою про це, є сенс відмовитись від мови, яку зазвичай пов’язують із архітектурою міста. Спрощення, анонімність елементів або навіть відсутність мови відносились до підпорядкування загальному стандарту через їхній міський статус як пряма відповідь на постійні вимоги різноманітності та новизни. Однак, добробут і різноманітність культурних та субкультур них форм у нашому міському середовищі дозволить нам спостерігати можливість повторного внесення мови як необхідної ланки між культурними особливостями. Результатом стане «пост-поп» мова, де не буде відмінностей між високою поп-культурою, де джерело культурного матеріалу буде свідомо контрольоване для встановлення біунівокальних відношень між мовою, соціальними групами,їхніми ритуалами, діяльностями та збудованим простором. Замість типової, анонімної стандартної маси урбанізації, де мова своєрідностей та особливих культурних зв’язків не є обов’язковими, фокус зміститься то високо специфічних прототипів, що визначаються через їхні зв’язки з широким набором культурних матеріалів. 

Непряме розуміння проекту міста вимагає відтак розглядати кожен утворюючий елемент як прототип, адаптований до специфічного сценарію, тобто оновлену модель відносин з містом, а отже такий, який потенційно може містити зерно альтернативної моделі для поточного процесу глобальної урбанізації. Працювати з міськими елементами не означає пропонувати ще одну універсальну модель міста з ідеальними проекціями майбутнього чи негативні бачення, які представляють наслідки глобального урбанізаційного процесу. Натомість це означає по-новому переоцінити здатність суто архітектурних рішень для кожного з елементів в непрямий спосіб запропонувати альтернативи інституціоналізованим, регульованим та стандартизованим урбанізаційним процесам. Таким чином вони перетворяться на реальні простори для обговорень і стануть плідним підґрунтям для альтернативних стилів життя. Коротше кажучи, ця нова архітектура міста стане збудованою версією відношень та динаміки субкультурних форм. 

*Філософія ‘terza natura’ (третьої природи) була впроваджена Якопо Бонфадіо на початку 16 ст. для опису характеристик нових типів садів, де були присутні як природні, так і рукотворні елементи, і в яких історичні посилання та міфологія були ключовими ознаками. Ці нові сутності були означені в Hypnerotomachia Poliphili, яку приписують Леону Баттіста Альберті і, написана під іменем Франческо Колонна в 1499. Див. John Dixon Hunt, Greater Perfections: The Practice of Garden Theory, Univecity of Pensilvania Press (Philadelphia, PA), 2000.

Moreno, Christina Diaz and Efren Garcia Grinda. “Third Natures. Incubators of Public Space” AD.System City 04 (2013): 46-55

Переклав Роман Попадюк