Пол Рудольф: Шість Визначників Архітектурної Форми: Жовтень 1956

Рання теорія модерністичної архітектури зосереджена на дуже обмеженій сфері. Багато архітектурних проблем, у великій мірі, відсунуті на другий план або зігноровані неначе вони ніколи й не існували. Цей обмежений підхід, у поєднанні з пошуком вражень, створило деякі надзвичайно незграбні будівлі. Без сумніву, людство ще ніколи не створювало таких сухих, боязливих, монотонних, залежних від модних віянь структур, як ми це робимо сьогодні. Загальний безпорядок деким навіть був названий «гуманним», а все решта було визначено як манерне, регламентоване, інтелектуальне, диктатурне.

Одним із найсерйозніших звинувачень проти модерністичної архітектури є провал у створенні зрозумілої теорії про зв’язок будівель між собою. Школа Еколь де Боз Ар (Ecole des Beaux Arts) - французька школа витончених мистецтв, була дуже багатою відносно цих аспектів, у той час, коли модерністичні архітектори, навіть сьогодні, здатні хіба що поважати деякі «гуманні» площі, бажано розташовані чим подалі, та проголошувати що, «ми повинні зробити наші площі більш людськими». Ця заява є звісно бажаною, але вона все ще залишає нам гектари автостоянок та будівлі, що відкидають чверть-кілометрові тіні. Швидкісний транспорт та нові вимоги щодо істинних обсягів споруд і просторів, дали нам нові розміри та масштаби. Людський масштаб повинен додаватись до масштабу даного цим швидкісним транспортом. Еколе створили нелюдські площі, бульвари, майданчики, тощо, в часи, коли ще не було автомобілів. Це парадокс, що наш протест проти цього був таким сильним, що ми проігнорували масштаб транспортного руху. Можна побачити шестиповерховий котедж з одного боку, або з іншого - котедж, котрий наслідує принципи хмарочосу. Блоха не може бути створеною за принципом слона.

Якщо ми стикнулись із новими проблемами пов’язаними з масштабом та людським сприйняттям, ми також повинні бути уважними і до старих проблем. Монументальність, символізм, декорування і т.п. – споконвічні людські потреби – є задачами архітектури, які модерністична теорія відсунула всторону. Можливо, крайнощі можна проілюструвати в лиці так званого Стилю Каліфорнійської Затоки (Bay Style) та стилю Міса ван дер Роя (Miss van der Rohe). Стиль Затоки має приклади у своїх котеджах, але він мало допоміг нам у тому, щоб пояснити, як же гуманізувати будівлі великого масштабу.

Ніколас Певснер (Nicolas Pevsner), пишучи у Architectural Review у Травні 1954, пояснює, що: «Прийоми модерністичного руху не були призначені для задоволення ока тому, що без них жодна робоча, функціонуюча, чи життєздатна архітектура не є можливою у наш час.» Звісно, він виразив думку притаманну 30-м, а не сьогоднішню. Ми сьогодні вже не думаємо, що як тільки проблема функціональності буде вирішена, зовнішня форма, як наслідок, викристалізується. Як попереджав Метью Новіцкі (Matthew Nowicki) у своїй відомій статті «Функція Форми» (Function of Form): «Ми не можемо прикидатись, ніби ми вирішимо наші проблеми без вираження у формі.»

Багато наших труднощів походять від концепції функціональності як головного і єдиного визначника форми. Насправді існує не менше шести визначників архітектурної форми, і хоча їх важливість є різною для кожної окремої проблеми, кожна з них є важливою і мусить бути врахованою.

Першим визначником є середовище будівлі, її зв’язок з іншими будівлями і з ділянкою. Як зазначено вище, модерністична архітектура була особливо слабкою у цьому відношенні, а насправді, мала навіть негативний вплив, особливо ігноруючи вигляд будівлі на фоні неба. Ми зазвичай кажемо, що наші будівлі поєднуються з іншими завдяки контрасту, але таке виправдання є адекватними лише вибірково. Звісно, небезпека надто буквального наслідування попередньої архітектури, яка в своїй більшості є еклектичною, криється у можливості створення нової еклектики, наприклад спроба створити гармонію з готикою, або з новоанглійським чи грегоріанським стилями, і т.д.

По-істинну успішна будівля повинна мати зв’язок із сусідніми завдяки масштабу, пропорціям та просторові між будівлями. Найважливіше, будівля повинна виглядати красномовно у загальній містобудівній схемі. Такі будівлі як урядові, культові, розважальні, місця доступу у місто (вокзали, аеропорти), повинні служити як визначні місця і, без сумніву, мусять вирізнятись; у той час, коли комерційні, житлові, фінансові або адміністративні будівлі не повинні домінувати у нашому середовищі.

Так само, як у ХІХ ст., архітектори приділяли так мало уваги конструкції, архітектори ХХ ст. схильні так само ігнорувати зовнішній вигляд у масштабі міста.

Другим визначником форми є функціональні аспекти. Я не зупинятимусь на цьому, за винятком того, що наші будівлі виглядають як збірка робочих компонентів, з мінімальною увагою до загального, або до людського сприйняття. Це не означає, що не слід приділяти колосальну увагу питанню: яким чином працює будівля.

Третім визначником форми є конкретний регіон, клімат, ландшафт та умови природнього освітлення яким слід протистояти. Значні архітектурні течії минулого були сформовані точно у відповідності до свого оточення, потім адаптувались і поширились на інші регіони, пристосовуючись більш-менш до стилю життя нового ареалу.

Зараз ми переживаємо період такого розвитку. Якщо адаптацію, збільшення та збагачення базових принципів архітектури ХХ ст. було здійснено у відповідності до основної архітектурної течії та конкретно даного регіону, то світ буде знову спроможний створити чудові міста. Нажаль, поки-що помічено мало прогресу, з цього питання. Ми продовжуємо ігнорувати те що дано. Генрі Рассел Гічкок (Henry Russell Hitchcock) зазначив, що «утилітарна мова сучасної архітектури, яка використовується у цілому світі, має щось спільне із обмеженістю та браком барвистості як у базовій англійській мові. Ми не хочемо однаковості в архітектурі, яка може заплутати спантеличеного мандрівника, котрий спробує увійти до будівлі, ідентичної до своєї власної; і не лише не на тій вулиці, чи місці, а, власне, не у тій країні чи півкулі.»

Існує декілька чинників, які можуть обмежити регіональну експресію. Першим є індустріалізація; другим – можливість подорожувати та спілкуватись; третім – зростаюча ціна на традиційні матеріали та кваліфіковану робочу силу; четвертим – вплив архітектурної пресси; п’ятим – культ того, що є популярним та бажаним для наслідування; шостим – тенденція «зроби сам» «у відповідності до іструкції виробника»; і сьомим – абстрактні поняття у новій концепції простору.

Четверним визначником форми є конкретні матеріали. Кожен матеріал має свій власний потенціал, і слід шукати найбільш красномовну його експресію. Сьогодні ми рухаємось крізь стадію експозиції конструкції, але це пройде. Потенціал конструктивної форми зваблює архітекторів до думки, що красномовне використання конструкції може створити велику архітектуру. Насправді мало місце неправильне використання конструкції, а формальні якості архітектури все ще зігноровані. Геодезичні куполи Бакмінстера Фуллера (Buckminster Fuller), недавні просторові рами, найновіші пластики, тощо, є лише новими видами цегли, які розширили наші засоби експресії. Лише будівлі, яким потрібне значне візуальне наголошення повинні використовувати такі засоби, а конструкція повинна залишатись не більш як засобом досягнення кінцевого результату. Багато молодих архітекторів не використовують цього основного принципу. Тим не менше, регулярні конструктивні системи є зазвичай кращим методом організації нашого дизайну ніж симетричне упорядження як у традиційній архітектурі.

П’ятим визначником форми є особливі психологічні властивості будівлі або місця. Така потреба задовільняється завдяки маніпуляції простором та використання символів. Ми особливо невпевнені щодо цього аспекту, оскільки революція відкинула багато того, що все ще має значення. Ми повинні відновити знання відносно значення монументальності. Ми повинні навчитись створювати місце для поклоніння та надхнення; як і створити тихі, замкнені, ізольовані простори; простори повні метушні, галасу, що кусається життям; простори гідні, широкі, розкішні, навіть вражаючі; таємничі простори; проміжні простори, які визначають, розмежовують і водночас поєднують місця різного характеру, що перетнулись. Нам потрібна послідовність просторів, що збудджують цікавість, дають відчуття очікування, зваблюють та спонукають нас поспішити вперед та знайти це звільняюче місце котре домінує, котре обіцяє кульмінацію і таким чином задає напрямок.

Шостий і останній визначник форми пов’язаний із духом часу. Це, мабуть є найскладнішим з усіх; це є завданням для генія. Сер Джефрі Скотт (Sir Geoffrey Scott) у книзі «Архітектура Гуманізму» (Architecture of Humanism) каже: «Люди епохи Ренесансу розвинули певний архітектурний стиль тому, що вони любили певні форми певного виду. Ці форми, як такі, не відповідади інструментам та способам їх виробництва; не відповідали матеріалам, з яких їх будували; часом навіть не відповідали тому призначенню, якому вони покликані були служити. Перевага надавалась певній комбінації масс та порожнин, світла і тіні, і, у порівнянні з цим, усі інші мотиви, щодо формування їхнього конкретного стилю, вважалитсь не важливими.» Нас, сьогодні, не повинна зганьбити наша жага досягти якоїсь певної форми, попри те, що непрофесіонали не часто поділяють наш ентузіазм. Цікавим є те, що непрофесіонали зазвичай реагують із захопленням на те, що є справді хорошим.

Шість визначників архітектурної форми можуть привести до багатшої архітектурної експресії. В той самий час, прагнучи до більшої експресивності, потрібно пам’ятати слова Рудольфа Уітковера (Rudolph Whitkower). Він казав: «У той час коли архітектори були залежні від свого чуття та уяви, рівень архітектури завжди падав.» Існує всього декілька геніїв, а більшості із нас потрібна опіка і дисципліна. Наші архітектурні школи зацікавлені більше у авангарді ніж у вдосконалені принципів.

Чи не правда, однак, що молоді архітектори на початку своєї практики відчувають велику потребу у глибших знаннях з предметів, які вони проходили під час навчання?

Кілька місяців тому у журналі Architectural Review вийшла прекрасна стаття, авторства Дж. М. Річардса (J. M. Richards), під назвою - «На Захист Кліше» (In Defense of Cliche). Там говориться: «В образотворчому мистецтві, мабуть, необхідним є для кожного зробити свою власну революцію, і тим самим заявити про себе, як про такого, що має що сказати. В архітектурі, те, що архітектор особисто хотів би сказати, повинне, у більшості випадків, підтасовуватись до того, що його споруда повинна робити і роль, яку вона повинна відігравати у більшому контексті, наприклад, у містобудівному, який є сумою багатьох архітектурних споруд. Зазвичай це є само собою, але у наш час архітектура настільки потребує плагіаторів, що важливість не бути генієм повинна постати зі свіжою силою.

Архітектура не може розвиватись за шаблоном, і в цей момент починається впровадження революційних ідей. Сучасна архітектура принесла звільнення від обмежень старого, готового до використання стилю. Але свободою, яку вона також принесла, була свобода проектувати у трьох вимірах і створювати нові естетичні цінності завдяки використанню нових технік, за допомогою надхнення до багатого уявою дизайну, що залишило більшість архітекторів підвішеними у повітрі. Такий дизайн здавався легким у виконанні, але власне через відсутність правил, цей дизайн було складно виконати добре. Несподівано, все стало можливим, і якість у сучасній архітектурі відповідно постраждала.»

З одного боку, будь-яка класична будівля зі своїми колонами, капітелями, портиками, сандриками та архітравами є колекцією з кліше. Консоль, суперконструкція що висить на сітці колон, засклена сходова клітка, стрічкове вікно, - це легітимне вираження наших конструктивних методів, що за останні тридцять років стільки додало до архітектурного репертуару.

Кліше, по своїй суті, це не просто засоби вираження будівлі у відповідності до свого часу, а засоби утвердження цивіцлізованого стандарту дизайну, навіть за умов відсутності геніальності, зарахунок надання архітектору спектру добре перевірених, актуальних форм і мотивів для перетворення пасивного акту плагіату у творчий акт будівництва і симетричного збагачення архітектурної мови у відповідності до нашого часу.

«Кліше», можливо, не є правильним словом для примноження яке нам потрібне. Воно нам надто натякає на презирство; така собі конотація суперможливості. Для примноження, форма або мотив потребує щось, що має реальну вартість у звичайній ситуації, якусь важливу якість, яка довго залишатиметься всилі. Можливо «стандарт» - це краще слово.

Минулого року мені довелось аналізувати 33 премійовані роботи нагороджені за різними номінаціями. Це стало цікавим барометром сучасних преференцій у формі, мотивах, інструментах чи «естетиках».

Якщо ці проекти є симптоматичниим для сьогоднішніх настроїв, то можна зробити висновок, що нова традиція і справді започаткована. Була приголомшлива схожість у дусі і намірах майже для всіх вибраних будівель. Наприклад, у дев’яносто п’яти відсотках використано регулярну ритмічну конструктивну систему, таким чинон вивільняючи організацію інтер’єру. Лінійні якості у таких клітчатих консрукціях зазвичай були підкреслені, і багато в чому служили як засоби організації та задавали тон.

Маловартісним є те, що відпочинкова будівля, житло чи військовий меморіал були організовані симетрично; решта асиметрично. Можна зазначити, що регулярна система еркерів є успішною, якщо еркер є достатньо широким, щоб умістити другорядне членування. Нічого нового не показала проблема початку і завершення у системах основаних на еркерах, вони і далі нагадують нарізані скибки хліба без початку і кінця.

Двадцять два відсотки будівель були підняті над землею опираючись на колони, а інші двадцять п’ять - спробували підсилити цей ефект завдяки влаштуванню повністю заскленного першого поверху. Половина спиралась на землю завдяки плиті, і лише два проекти передбачали п’єдестал як основу.

Однією з найбільших невдач був брак уваги до вигляду будівлі на фоні неба. Дев’яносто відсотків проектів мали плоский дах, решта мала скатний. Ось маленька причина того, що у багатьох випадках силует будівлі має неаби-яке значення. Сумнівно, що хоча б одна поема була написана про будівлю з плоским дахом та її силует на фоні заходу сонця. А як щодо її вигляду у дощовий, туманний день? Наполягання на плоскій покрівлі спонукає всіх робити сучасну архітектуру, схожу на собачу буду, у поєднанні із високими похилими дахами архіектури значно ранішого зразка. Єдиним винятком є те, що вода загадковим чином зникла з усіх дахів. Традиційні методи водостоку створили справжню драму, що заставило шанувати сучасні еквіваленти.

Дещо несподівано, дві третіх архітекторів згладили кути своїх будівель завдяки їх оскленню, і роблячи глухими плоскі ділянки стін. Це бажання розкрити головний площинний аспект нашого будівницьва, виражений майже у всіх планах так само як і у фасадах завдяки скороченню всякого членування стін і зведення його до кількох прямокутників. Ці модульні конструкції є безперечно вираженням індустріальними компонентами, при тому, що, парадоксально, більшість із цих деталей буде виконано та встановлено вручну.

Шістдесять п’ять відсотків мали однакову висоту стелі, двадцять п’ять дозволило стелі повторювати ухили скатного даху, у той час коли лише десять відсотків дозволили варіацію у висоті стелі у своїх проектах. До певної міри, ця властивість компенсована завдяки внутрішньому подвір’ю всередині будівлі, чим скористались сорок п’ять відсотків. Двадцять відсотків архітекторів створили зовнішні подвір’я і патіо видовжуючи стіни у протилежну від будівлі сторону.

Попри все, недостатність і обмеженість використаних просторових концепцій надзвичайно розчаровує. Непрофесіонали майже ніколи не вимагають щоб конструкція була чітко вираженою, але вони завжди красномовно описують архітектурний простір і його точні бажані фізіологічні властивості. Непрофесіонал схоже знає більше про ці речі. Ця теперішня архітектурна обмеженість є доказаною завдяки браку інтересу до природи пасивного освітлення. Існує занадто багато внутрішніх просторів залитих світлом без всякого врахування його фізіологічних та психологічних властивостей.

Ми всі визнаємо, що строгий функціоналізм не задовільняє потреби у «відчутті символізму, тривалої монументальності, життєздатних ідей та спільних емоцій, котрі є частиною історичного завдання архітектури.» У представлених проектах можна знайти символи, що використовувались три рази (це, як завжди, хрест), в той час, коли у двох проектах була скульптура, а в інших двох – картина. Труднощі є зрозумілими, але без сумніву це завдання архітектора визначати напрямок.

Можливо, найважливішим аспектом усіх представлених проектів вкупі є очевидний брак інтересу до середовища, в якому споруда мусіла бути збудована, і її особлива роль у місті вцілому. Лише на п’ятнадцяти відсотках проектів можна було помітити хоча б щось, що натякало на характер оточення будівлі. Продовження мислення про окремі будівлі як коштовне каміння, що не має стосунку до раніших робіт є катастрофічним і створює міста чиї будівлі скоріш бруталізують ніж покращують.

Брак інтересу до того, як наші будівлі власне виглядають виявляється також завдяки тому, що лише чотири із тридцяти трьох проектів містили будь-які написи або знаки, і лише одна третя передбачала якесь зрозуміле ландшафтне опорядження.

Кожна будівля, не важливо - мала чи велика, є частиною великого цілого, і архітектор волею-неволею є учасником формування цього цілого. Парк Авеню (Нью Йорк), на кожному перехрестку була забудована і перебудована фрагментарно. Справді, принаймні одне перехрестя на Парк Авеню скоро матиме чотири не пов’язані між собою будівлі, по одному на кожному куті, всі зі склянними фасадами. Було б цікаво побачити склянні будівлі які відображають одна одну. Основне естетичне задоволення від склянної будівлі є коли у ній відображається більш рання і контрастуюча їй архітектура.

У кожному культурному починанні кожного покоління завжди є фундаментальні дисципліни від яких ми так палко хочемо відхреститись, котрі допомагають нам віднайти та визначити наші базові цінності. Вони звісно змінюються із кожним поколінням тому, що суспільство є динамічним. Але для розуміння цієї динамічної сили потрібна дисципліна. В іншому випадку настає хаос.

Великі архітектурні заповіді, що досі в силі, звісно запропонували інше визначення форми ніж модне чи функціональне. Можливо, вони б запропонували якісь дисципліни, щоб втримати нас від дизорієнтації, що настала завдяки нашим новим свободам. Сучасні архітектори важко боролись проти старих обмежень і набридлих стилів. Битву виргано, але візуальний безлад наших міст все ще тут. Чи можемо ми покращити нашу візуальну досконалість щоб задовільнити ці потреби? Це відповідальність архітектора.

Rudolph, Paul Marvin

October 1956

"The Six Determinants of Architectural Form"

Architectural Record: Volume 120

Переклав: Андрій Шуляр