Крістофер Александр: Місто не є деревом (1965)

***

Дерево із мого заголовку не є зеленим деревом з листям. Це назва абстрактної структури. Я протиставляю його іншій, більш складній абстрактній структурі, яку називають напіврешіткою.  Місто – це напіврешітка, а не дерево. Для того, щоб співставити ці абстрактні структури з природою міста, спершу я мушу встановити просту відмінність.

Природні та штучні міста

Ті міста, які виникли і розвивались більш-менш спонтанно протягом багатьох років, я називатиму «природними містами», а ті міста чи частини міст, які навмисне були створені проектувальниками, – «штучними містами». Сієна, Ліверпуль, Кіото, Мангеттен – приклади природних міст. Левіттаун, Чандігарх та британські нові міста є зразками штучних міст.

Сьогодні все більш очевидним стає те, що штучним містам бракує якогось ключового інгредієнту. Якщо порівняти наші сучасні спроби створити місто із стародавніми містами, що покрилися патиною часу, то з гуманістичної точки зору, вони абсолютно безуспішні.

Самі архітектори все частіше визнають, що їм більше подобається жити у старих будинках, ніж у нових. Широка громадськість, яка не належить до поціновувачів мистецтва, замість того, щоб бути вдячною архітекторам за їхню роботу, сприймає повсюдний наступ сучасних будівель і сучасних міст  радше як неминуче і невеселе доповнення більш глобального факту, що наш світ сходить нанівець.

Надто просто стверджувати, що така позиція відображає лише людське небажання забути своє минуле і схильність до традиціоналізму. Особисто я вірю в консерватизм. Зазвичай люди бажають йти у ногу з часом. Їхнє небажання прийняти сучасне місто очевидно виражає прагнення чогось реального, чогось, що на даний момент нам не вдається осягнути.

Перспектива того, що ми можемо перетворити світ на місце, наповнене лише маленькими скляними та бетонними коробками, насторожує також і архітекторів. Багато доблесних протестів та проектів виступили на боротьбу з такою перспективою, кожен з них намагався в сучасній формі відтворити характеристики природного міста, які роблять його живим. Однак, до сих пір ці проекти лише переробляли старе. Вони не спромоглися створити нічого нового.

Кампанія Architectural Review «Наруга», спрямована проти спотворення англійських міст новим будівництвом та телеграфними стовпами, базувалася, в основному на ідеї збереження масштабу шляхом контролю чергування будівель та відкритих просторів , ідеї, що походить із книги Камілло Сітте [Camillo Sitte] про стародавні площі.

Рух проти до монотонності Левіттауну використав інший метод, що намагався відтворити розмаїття форм, яка притаманна будинкам в природних старих містах. Прикладом цього може бути селище Рашбрук [Rushbrooke] в Англії Ллевеліна Дейвіса [Llewelyn-Davies], де кожен котедж злегка відрізняється від сусіднього, дахи випирають то тут то там під різними кутами, а форми милі та «цікаві».

Ще один поширений спосіб – це повернення щільної забудови міст. Якби лишень весь мегаполіс міг бути таким як Великий Центральний Вокзал [Grand Central Station] з його безліччю рівнів і тунелів та достатньою кількістю людей, що кишить у них, можливо, тоді він би став залюдненим знову. Штучна урбанізованість проектів Віктора Грюена [Victor Gruen] і пропозиції LCC для Гук Нью Таун [Hook New Town] використовують цю ідею на практиці.

Іншим прикладом критики повсюдної монотонності є Джейн Джейкобс. Її критика – чудова. Однак, коли ви читаєте конкретні рішення, які вона пропонує натомість, то здається, що вона хоче аби велике сучасне місто було чимось на зразок суміші селища Гринвіч та якогось італійського містечка на пагорбі, з невеликими кварталами та мешканцями, що сидять на його вуличках.

Проблема, яку намагалися вирішити ці архітектори реальна. Надзвичайно важливим є те, що ми відкриваємо властивості старих міст, які роблять їх живими, і намагаємось втілити їх у наших штучних містах. Однак, ми не можемо досягти цього, лише копіюючи англійські села, італійські площі та Великі Центральні Вокзали. Надто багато проектувальників сьогодні прагнуть досягти фізичних та пластичних характеристик минулого замість того, щоб шукати абстрактний організаційний принцип, який присутній у містах минулого і який наші сучасні моделі міст ще не віднайшли. Цим архітекторам не вдається вдихнути життя в місто, так як вони просто імітують вигляд старого, його матеріальну субстанцію: їм не вдається відкрити їхню внутрішню природу.

Чим є ця внутрішня сутність, організаційний принцип, який відрізняє штучне місто від природного? Ви, напевне, вже з першого абзацу здогадалися, що це за принцип, з моєї точки зору. Я переконаний, що природні міста організовані за принципом напіврешітки; а коли ми проектуємо місто штучно, ми керуємось принципом дерева.

Дерева та напіврешітки

Як дерево, так і напіврешітка є способами організації  великих наборів багатьох малих систем у велику і складну систему. По-суті, це назви структур множин елементів.

Для того, щоб дати визначення цим структурам, дозвольте спочатку визначити поняття множини. Множина – це набір елементів, які з певних причин, на нашу думку, належать один одному. Так як нас, архітекторів,  цікавить фізичне живе місто та його фізичний каркас, ми природно обмежуємо себе множинами, які є наборами матеріальних елементів таких як люди, травинки, машини, цеглини, молекули, будинки, сади, водопровідні труби, молекули води, що течуть по них і.т.д.

Коли елементи множини належать один одному, тому що вони взаємодіють між собою або певним чином працюють разом, ми називаємо таку множину елементів системою.

Ось приклад. В Берклі, на розі вулиці Евклід, знаходиться аптека, навпроти аптеки – світлофор. На вході до аптеки є стійка зі щоденними газетами. Коли загорається червоний, люди котрі чекають, щоб перейти вулицю, бездіяльно стовбичать біля світлофору; а так як їм нічого робити, вони дивляться на газети, виставлені на стійці, які вони бачать з того місця, де стоять. Одні лише читають заголовки, а інші дійсно купують газету, поки чекають.

Цей ефект робить газетну стійку і світлофор взаємозалежними; стійка, газети на ній, гроші, що потрапляють із кишень покупців в щілину, люди, котрі зупиняються на світлофорі і читають газети, світлофор, електричний імпульс, який змушує світло перемикатись, тротуар, на якому стоїть стійка, утворюють систему – всі вони працюють разом.

З точки зору архітектора, фізично незмінна частина цієї системи заслуговує на особливу вагу. Стійка з газетами, світлофор і тротуар між ними, утворюють фізичну частину системи. Це та незмінна місткість, в якій можуть  взаємодіяти змінні елементи системи: люди, газети, гроші та електричні імпульси. Я визначаю цю незмінну частину як одиницю міста. Вона досягає цілісності як завдяки силам, що об’єднують її елементи, так і завдяки динамічній єдності більшої живої системи, що включає її як фіксовану інваріантну частину.

Іншими зразками систем в місті є набір елементів, що утворюють будівлю; набір часток, що утворюють людське тіло; автомобілі на шосе, плюс люди, які в них знаходяться, плюс шосе, по якому вони їдуть; два друга, які розмовляють по телефону, плюс телефони, які вони тримають в руках, плюс телефонна лінія, яка їх з’єднує; Телеграф Гілл з усіма його будівлями, інфраструктурами і мешканцями; мережа аптек Рексалл; фізичні елементи Сан Франциско, що підпадають під адміністративний контроль мерії; все, що в межах адміністративних межах Сан Франциско, плюс всі люди, котрі регулярно навідуються до міста та сприяють його розвитку (такі як Боб Хоуп чи президент Артур Д. Літтл) плюс всі основні джерела економічного добробуту, який забезпечує місто всіма благами; вуличний пес, плюс урна для сміття, плюс сміття з моєї урни, в якому він живе; відділення спільноти Джона Бірча в Сан Франциско.

Всі вони є множинами елементів, які об’єднує щось на зразок зв’язуючи сил, і кожен з них, так само як і система «світлофор – газетна стійка» має фізично незмінну частину, яку ми визначаємо як одиницю міста.

Зазвичай, з-поміж багатьох-багатьох фіксованих матеріальних підмножин, які належать місту і які є вмістилищами для своїх систем, і, таким чином, можуть розглядатися як вагомі фізичні одиниці, ми виокремлюємо деякі, з особливих міркувань. Насправді, я переконаний, що, який би образ міста кожен з нас не уявляв, він визначений саме цими підмножинами, які він бачить як одиниці міста.

Набір підмножин, який створює цей образ не є просто аморфним набором. Множина автоматично отримує визначену структуру, лише тому, що між наборами нижчого порядку встановлюються взаємозв’язки.

Для того, щоб зрозуміти цю структуру, давайте на хвильку подумаємо абстрактно, використовуючи замість символів цифри. Замість того, щоб говорити про реальні множини мільйонів реальних часток, які трапляються в місті, давайте розглянемо простішу структуру, яка складається лише з півдюжини елементів. Назвемо ці елементи 1, 2, 3, 4, 5, 6. Виключивши повну множину (1, 2, 3, 4, 5, 6), нульовий набір (-) та набори, що складаються з одного елементу (1), (2), (3), (4), (5), (6), ми отримаємо 56 різних підмножин, які ми можемо утворити з цих шести елементів.

Допустимо ми виберемо деякі з цих 56 множин (так само як ми вибирали деякі множини і називали їх одиницями, коли формували образ міста). Давайте, для прикладу, виберемо наступні: (123), (34), (45), (234), (345), (12345), (3456).

Які є можливі відношення між ними? Деякі з множин будуть повністю включені в інші, так як (34) є частиною (345) і (3456). Деякі з множин будуть накладатись, як (123) і (234). Деякі не будуть мати спільних елементів, як (123) і (45).

Ми можемо зобразити ці відношення двома способами. На діаграмі а кожен обраний набір обведений лінією. На діаграмі б обрані множини розташовані у порядку спадання: якщо один набір містить в собі інший (як (345) містить (34)), вони поєднуються вертикальним зв’язком. Задля зрозумілості та візуальної чистоти прийнято проводити лінії лише між множинами, за якими не слідують наступні множини і зв’язки між ними; тому лінія між (34) і (345), та між (345) і (3456), позбавляє необхідності проводити лінію між (34) і (3456).

Як бачимо з цих двох діаграм, сам лише вибір підмножин дає можливість розглядати їх як одиниці у всеохоплюючій системі. Це структура, про яку тут іде мова. Коли структура відповідає певним умовам, її називають напіврешіткою. Коли вона відповідає іншим, більш обмежуючим вимогам, її називають деревом.

Аксіома напіврешітки звучить так: «Набір множин утворює напіврешітку тоді, і лише тоді, як дві множини, що перетинаються, належать до набору, і коли множина їх спільних елементів також належить до цього набору».

Структура, зображена на діаграмах а і b є напіврешіткою. Вона задовольняє аксіому, так як, наприклад, (234) і (345) належать до набору, а їхня спільна частина (34), також належить до нього. (Так як ми розглядаємо місто, ця аксіома, по суті, стверджує, що, коли перетинаються дві одиниці, зона накладання сама по собі являється розпізнаваною сутністю, а отже також є одиницею. У вищезгаданому прикладі з аптекою, одна одиниця складається із газетної стійки, тротуару і світлофору. Інша – з самої аптеки з її входом і газетною стійкою. Обидві одиниці накладаються в газетній стійці. Очевидно, що ця зона накладання, сама по собі є розпізнаваною одиницею і, таким чином, задовольняє аксіому, що визначає характеристики напіврешітки).

Аксіома дерева стверджує: «Набір множин утворює дерево тоді, і лише тоді, коли дві множини, що належать до цього набору не перетинаються або одна повністю вміщує іншу».

Структура проілюстрована на діаграмах d і c є деревом. Оскільки дана аксіома виключає можливість множин, що накладаються, варіанту, при якому порушується аксіома напіврешітки, не існує, отже кожне дерево є напіврешіткою.

Однак, в цій статті нас цікавить не стільки той факт, що дерево також виявляється буває напіврешіткою, скільки різниця між деревом і тими напіврешітками, що не являються деревом, так як вони містять одиниці, що накладаються. Нас цікавить різниця між структурами, в яких не відбувається накладання, і тими, в яких воно присутнє.

Не лише накладання робить різницю між ними такою важливою.  Все-таки більш важливим являється той факт, що напіврешітка потенційно є більш складною і витонченою структурою, ніж дерево. Те на скільки складнішою за дерево може бути напіврешітка демонструє наступний факт: дерево із 20-ти елементів, може вміщувати щонайбільше 19 підмножин, в той час як напіврешітка із тих же 20-ти елементів може містити більш, ніж мільйон різних підмножин.

Ця неймовірно велика різноманітність є показником значної структурної складності, яку може мати напіврешітка у порівнянні із деревом. Саме недостача цієї системної складності як характеристика дерева і спотворює наше поняття про місто.

Штучні міста є деревами

Для наочності, розглянемо деякі сучасні концепції міста і, я покажу, що кожна з них, є по суті деревом. Поки ми будемо розглядати ці плани, напевне, корисно буде тримати в голові цю маленьку пісеньку:

«Великі блохи мають на своїх спинах

маленьких бліх, що кусають їх;

маленькі блохи мають ще менших бліх,

і так до безкінечності».

Цей віршик бездоганно і вичерпно описує структурний принцип дерева.

1. Columbia, Maryland, Community Research and Development Inc. Поселення утворюють кластери з п’яти кварталів. Транспортна система поєднує їх в нове місто. Організація – дерево.

1.

 2. Greenbelt, Maryland, Clarence Stein. Це «місто-сад» розбите на кілька супер-кварталів. Кожен з них містить школи, парки і будинки, що зведені навколо паркінгів. Організація – дерево.

2.

3. План для Великого Лондону (1943), Abercombie and Forshaw. На малюнку зображена структура, яку Аберкомбі задумав для Лондону. Вона утворена багатьма кварталами, кожен з яких чітко відокремлений від інших. Аберкомбі пише: «Дана пропозиція прагне підсилити ідентичність існуючих спільнот, підвищити рівень сегрегації і, там де це необхідно, реорганізувати їх на роздільні та визначені сутності». І знову, «спільноти складаються із серій суб-одиниць зі своїми магазинами і школами, що належать кварталам». Місто тут представлене як дерево з двома основними рівнями, де спільноти – вищий рівень, а квартали – нижчий. Тут немає одиниць, що накладаються. Структура – дерево. 

3.

 4. План для Токіо, Кензо Танге. Гарний приклад. План складається із серії кілець, що простяглися Токійською затокою. Кожне із чотирьох основних кілець, містить три середніх кільця. В другому основному кільці одне середнє кільце є залізничною станцією, а інше – портом. В усіх інших випадках кожне середнє кільце містить три менших кільця із житловими кварталами, за винятком третього основного кільця з урядовими та промисловими офісами.

4.

5. Місто Меса, Паоло Солері. Якщо поверхнево глянути на органічні форми міста Меса, то здається, що воно має багатшу структуру, ніж приклади, з очевидно більш строгою організацією. Однак, придивившись детальніше, ми побачимо той же принцип організації. Зверніть особливу увагу на університетський центр. Тут знаходиться центр міста, що поділений на територію університету на житловий квартал, який, в свою чергу, ділиться на кілька поселень (по суті житлових веж) для 4000 мешканців, кожне з яких поділяється на менші житлові одиниці.

5.

6. Чандігарх (1951), Ле Корбюзьє. Ціле місто обслуговується комерційним центром, розташованим посередині та з’єднаним із адміністративним центром. Два допоміжні видовжені торгові осередки простягаються вздовж магістральних доріг, північно-південного сполучення. На додачу, існують також локальні адміністративні та комерційні центри для кожного із 20-ти секторів.

 

6.

7. Бразиліа, Лусіо Коста. Вся форма зав’язана навколо центральної осі, обидві половини обслуговуються однією артерією. Її доповнюють допоміжні паралельні артерії,  які у свою чергу доповнюються дорогами, які оточують супер-квартали. Структура – дерево.

 

7.

8. Комм’юнітас [Communitas], Персіваль і Пол Гудмени [Percival and Paul Goodman]. Комм’юнітас, очевидно, організований за схемою дерева: в першу чергу він поділений на чотири основні концентричні зони, з яких центральна є комерційним центром, наступна – університетом, третя – житлова з медичними установами, а четверта – відкритий сільський ландшафт. Кожна із цих зон у свою чергу поділяється на дрібніші одиниці. Комерційний центр представлений циліндричним хмарочосом, що вміщує 5 шарів: аеропорт, управління, легку промисловість, торгівлю та дозвілля, а внизу – залізницю, автобусні станцію та технічне обслуговування. Університет поділяється на 8 секторів, які включають історію природи, зоопарки та акваріуми, планетарій, наукові лабораторії, мистецтво, музику та театр. Третє концентричне коло поділяється на квартали, кожен з яких вміщує 4000 мешканців, що проживають в багатоквартирних, а не індивідуальних будинках. Відкрита сільська місцевість поділяється на три сегменти: лісовий резерв, сільське господарство та вільні землі. Загальний тип організації – дерево.  

 

8.

9. Найкращий приклад я притримав наостанок, так як він чудово ілюструє проблему. Цей зразок з’являється у книзі Гільберсаймера [Hilberseimer] «Природа міст». Він описує те, що деякі римські міста були створені на основі військових таборів, а потім демонструє зображення сучасної військової бази як архетипну форму міста. Важко уявити структуру, яка є більш очевидним деревом, ніж ця. Підходящим символом цього є, звісно,  організація армії, спеціально створена для підтримання дисципліни та жорсткості. Саме це і трапляється з самим містом та його мешканцями, коли місто наділене структурою дерева.  Фото знизу є схемою самого Гільберсаймера для комерційної зони міста, що базується на архетипі військового табору.

 

9.

Всі ці структури є деревом.

Одиниці, з яких складається штучне місто завжди організовані у формі деревовидної структури. Для того, щоб ми мали повне розуміння, що це означає, давайте дамо визначення дереву іще раз: Коли ми маємо деревовидну структуру, це означає, що жодна частка будь-якої її одиниці не пов'язана з іншими одиницями окрім як через посередництво цієї одиниці як цілого.

Величину цього обмеження важко уявити. Це схоже на те, як ніби члени сім’ї не могли би заводити друзів за межами сім’ї, за винятком ситуацій, коли сім’я товаришує як одне ціле.

Системна простота дерева є, наче примусове прагнення до акуратності і порядку, яке наполягає на тому, щоб свічники на каміні були ідеально прямими та ідеально симетричними відносно центру. Для порівняння, напіврешітка – це структура складних тканин, це структура живих речей, великих шедеврів живопису та симфоній.

Для того, щоб педантичний розум не жахався від всього, що не є чітко вираженим і впорядкованим за принципом дерева, необхідно наголосити, що ідея накладання, неоднозначності, множинності аспектів та напіврешітка є не менш впорядкованими, ніж жорстке дерево. Вони представляють глибший, більш делікатний і складний погляд на спосіб організації системи.

Давайте тепер розглянемо як природне місто, необмежене штучними концепціями, проявляється у вигляді напіврешітки.

Живе місто повинне бути напіврешіткою.

Кожна одиниця кожного з дерев, які я описав, є фіксованим, незмінним залишком певної системи в живому місті. Будинок, наприклад, є фізичним залишком взаємодії між членами сім’ї, їхніх емоцій та набутків.  Шосе є залишком руху та комерційного обміну. Однак дерево містить лише невелику кількість таких одиниць, таким чином в деревоподібному місті лише деякі системи мають своє фізичне відповідник. Тисячі важливих систем таких відповідників не мають. В найгірших випадках фізичні одиниці не відповідають жодній живій реальності, а ті реальні системи, існування яких робить місто живим, не забезпечені фізичною місткістю.

Для прикладу, ні Колумбійський план, ні план Штайна не відповідали соціальним реаліям. Просторова конфігурація плану та його функціональна програма передбачає ієрархію все міцніших і міцніших закритих соціальних груп від цілого міста до сім’ї, кожна з яких утворена асоціативними зв’язками різної сили. Проте, ця ситуація є цілковито нереальною.

Якщо в традиційному суспільстві ми попросимо когось назвати імена його кращих друзів, а потім спитаємо у кожного з них те саме, то всі вони назвуть один одного, таким чином вони утворюють закриту групу. Сільське поселення складається із певної кількості окремих закритих груп такого типу.

Однак, сучасна соціальна структура кардинально відрізняється: якщо ми попросимо людину назвати своїх найкращих друзів, а тоді кожного із них попросимо назвати своїх найкращих друзів, то всі вони назвуть різних людей, цілком можливо, невідомих першій людині; ці люди знову назвуть інших людей і так далі. В сучасному суспільстві просто не існує закритих груп людей. Реальність суспільства сьогодення складається з накладань та перетинів – система друзів та знайомих утворює напіврешітку, а не дерево 10.

10.

В природному місті навіть будинок, розташований вздовж довгої вулиці (не в якомусь невеликому закапелку) є досить чітким вираженням того факту, що ваші друзі живуть не по сусідству, а далеко, і до них можна добратися лише за допомогою автобуса чи автомобіля. В цьому сенсі Мангеттен має більше перетинів, ніж Грінбелт. І хоч можна сказати, що в Грінбелті друзі знаходяться на відстані кількох хвилин їзди автомобілем, варто задатися питанням: якщо деякі групи були виражені фізичними одиницями фізичної структури, чому ж ці одиниці є соціально недоречними?

Іншим аспектом суспільної структури, який ніколи не зможе правильно відобразити дерево, проілюстрований проектом перепланування Рут Гласс [Ruth Glass] міста Мідлсборо [Middlesborough] з населенням 200 000 мешканців, яке вона пропонує розбити на 29 окремих одиниць. Після розгляду цих 29 одиниць на предмет очевидних неспівпадінь між типом будівель, прибутками людей, їхнім типом зайнятості, вона задалася питанням: «Якщо ми проаналізуємо соціальні системи, які насправді існують для людей в цих районах, то чи фізичні одиниці, які визначаються цими соціальними системами визначають ті самі просторові райони?» Її власною відповіддю на це питання було: «Ні».

Кожна із соціальних систем, які вона проаналізувала, є вузловою.  Вона створена на основі певного центрального вузла та людей, які використовують цей центр. Особливу увагу вона приділяє школам, молодіжним клубам, поштовим відділенням, овочевим магазинам та магазинам, де продають цукор. Кожен з цих центрів притягує користувачів з деякого просторового регіону чи просторової одиниці. Ця просторова одиниця є фізичним залишком соціальної системи в цілому і, таким чином, являється одиницею в контексті цієї статті. Одиниці, що відповідають різним центрам району Ватерлоо Роуд показані на схемі 11.

11.

Товстою лінією позначена межа так званого району. Сіра точка позначає молодіжний клуб, а невеликі суцільні контури показують де живуть його члени. Точка обведена контуром є символом дорослого клубу, а будинки його користувачів знаходяться в регіоні, обведеному штриховою лінією. Білий квадрат є поштовим відділенням, а пунктирна лінія позначає територію його користувачів. Школа зображена точкою з білим трикутником. Разом з учнями, які до неї ходять вона формує систему позначену штрих пунктирною лінією.

Як ви одразу помітили, різні одиниці не співпадають, однак, вони і не відокремлені, вони накладаються.

Ми не можемо отримати адекватної картини того, чим є Мідлсборо або чим воно може бути, розглядаючи його як 29 великих, зручно поєднаних шматків, які ми назвали районами. Коли ми описуємо місто як набір районів, ми автоматично припускаємо, що менші елементи в межах кожного з них настільки сильно пов’язані один з одним, що вони взаємодіють із елементами в інших районах лише через посередництво району, до якого належать. Рут Гласс сама доводить, що це не так.

12 і 13 є ілюстраціями до району Ватерлоо. В якості аргументу, я розбив його на кілька менших зон. Картинка 12 показує, що ці частини дійсно тримаються разом, а 13 демонструє проект перепланування, який лише вдає, що вони разом. Жодні властивості центрів не вказують на те, що їхні радіуси обслуговування одинакові. Їхня природа різна, а, отже, одиниці, які вони визначають, також різні. Природне місто Мідлсборо було вірним структурі напіврешітки. Його природні і необхідні накладання порушуються лише штучною концепцією міста як дерева.

12.

13.

Те ж саме відбувається і в меншому масштабі. Візьміть для прикладу розмежування пішоходів від авто транспорту, концепції дерева, запропоновані Ле Корбюзьє, Луїсом Каном та багатьма іншими. На дуже поверхневому рівні мислення це очевидно хороша ідея. Небезпечно, коли поруч із машинами, що їдуть зі швидкістю 60 кілометрів на годину, гуляють малі діти. Однак, це не завжди хороша ідея. Буває, що екологія ситуації вимагає протилежного. Уявіть, що ви виходите з магазину на П’ятій Авеню: увесь день ви ходили за покупками; у вас в руках повно пакунків; вам треба випити; ваша дружина кульгає. Дякувати Богу за таксі!

Однак, міське таксі може функціонувати лише тоді, коли пішоходи та автомобілі не є строго розділені. Блукаюче таксі потребує швидкого потоку транспорту для того, щоб покривати великі території для більшої ймовірності знайти пасажира. Пішоходу ж необхідна можливість гукнути таксі з будь-якої точки пішохідного простору, так само як і можливість висадитись в будь-якій частині пішохідного простору, до якої він хоче дістатись. Система, яка містить таксі, повинна перетинатись як із системою швидкого транспортного потоку, так і з системою пішохідної циркуляції. На Мангеттені пішоходи та автомобілі спільно використовують деякі частини міста, необхідна кількість взаємоперетинань гарантована, 14.  

14.

Іншою улюбленою концепцією теоретиків СІАМ та інших є відокремлення відпочинку та дозвілля від всього іншого. В наших містах це кристалізувалося у вигляді ігрових майданчиків. Заасфальтований та огороджений майданчик є нічим іншим, як наочним визнанням того факту, що «гра» є ізольованим поняттям в нашій свідомості. Воно немає нічого спільного з природою гри. Зовсім небагато дітей з почуттям власної самоповаги стануть гратися на ігровому майданчику.

Сама гра, гра в яку грають діти, щодня відбувається в інших місцях. Одного дня вдома, іншого – на привітній автозаправці, наступного дня в покинутій будівлі, потім вниз за річкою, потім на будівельному майданчику, який обезлюднів на вихідні. Всі ігрові дії та об’єкти, які необхідні для цього, формують систему. Це неправда, що ці системи існують ізольовано, відірвані від інших систем міста. Різні системи накладаються одна з одною та багатьма іншими системами. Одиниці, фізичні місця, які розпізнаються як ігрові, повинні робити те ж саме.

Саме це і відбувається в природному місті. Гра відбувається в тисячах різних місць, вона заповнює щілини дорослого життя.  Граючись, діти освоюють своє середовище. Як дитина може сприйняти своє оточення в огородженому контурі? Вона не може. В напіврешітці може, а в дереві – ні.

Схожі помилки трапляються в таких деревах як Ком’юнітас Гудмана чи Меса Сіті Солері, який відокремив університет від решти міста. Знову ж таки, це було реалізовано в типовій американській формі ізольованого кампусу.

Для чого проводити в місті лінію, де все в межах цієї лінії є університетом, а поза її межами не є університетом? Це концептуально ясно, але чи відповідає воно дійсності університетського життя? Звісно, що ця структура зовсім не така, яка виникає природних університетських містах.

Візьміть для прикладу Кембриджський університет. В певних місцях вулицю Трійці важко відрізнити від Коледжу Трійці.  Пішохідний перехід є буквально частиною коледжу. Не дивлячись на те, що на перших поверхах будинків вздовж вулиці знаходяться кафе і банкові відділення, на верхніх поверхах розташовані квартири бакалаврів. В багатьох випадках міська тканина змішується із структурою старого коледжу таким чином, що вони стають взаємозалежними.

Завжди існуватиме багато систем діяльності, де міське життя буде перетинатись з університетським: ходіння по пабам, кава, кіно, прогулянки від місця до місця. В деяких випадках, цілі факультети можуть бути активно залучені в життя міських мешканців (наприклад медична школа/лікарня). В Кембриджі, де природне місто та університет поступово росли разом, фізичні одиниці перетинаються, так як вони є фізичними наслідками накладання міської та університетської систем 15.

15.

Давайте глянемо на ієрархію міського ядра, реалізованого в Бразилії, Чандігарху, проекті MARS для Лондону і, нещодавно зведеному, Лінкольн центрі на Мангеттені, де різноманітні виконавські види мистецтва були зібрані в одному ядрі, для того, щоб обслуговувати великий Нью Йорк.

Чи обов’язково концертний зал повинен знаходитися поруч із оперним театром? Чи можуть вони доповнювати один одного? Чи хтось коли-небудь відвідає їх обох ненаситно за один вечір, чи придбає квиток в один після концерту в іншому? У Відні, Парижі, Лондоні кожне з виконавських мистецтв знайшло своє місце і створило свій впізнаваний сектор в місті. В тому ж таки Мангеттені, Карнегі Холл та Метрополітан оперу не будували поруч один з одним. Їхній вплив накладається в певних частинах міста, які стали унікальним завдяки ним.

Єдина причина яка згрупувала всі ці функції в Лінкольн центрі – це концепція виконавських мистецтв.

Однак, це дерево та ідея єдиної ієрархії міських центрів не відображають відносин між мистецтвом та міським життям. Вони просто породжені манією обмеженої людини, яка складає речі з однаковою назвою в один кошик.     

Тотальне розмежування роботи від житла, започатковане Тоні Гарньє [Tony Garnier] в його індустріальному місті, пізніше втілене в Афінській Хартії у 1929, зараз прийняте скрізь, де посилене зонування і можна знайти в будь-якому штучному місті. Чи є цей принцип адекватним? Очевидно, що погані умови початку століття спонукали містобудівників спробувати винести фабрики за межі житлових районів, проте, такий розподіл призводить до втрати різноманітних систем, яким для підтримки існування необхідні частини обох елементів.

Джейн Джейкобс описує зростання неформального підприємництва в Брукліні. Людині, яка хоче розпочати невеликий бізнес потрібен простір, який, скоріш за все, вона знайде на своєму задньому дворі. Їй також потрібно встановити зв’язки з більшими підприємствами та їхніми покупцями. Це означає, що система дворових підприємств повинна належати як до житлової зони, так і до промислової. Ці зони мусять накладатись. В Брукліні так і є, 16. В місті, що є деревом, це неможливо.

16.

Насамкінець давайте дослідимо поділ міста на ізольовані спільноти. Як ми бачимо з плану Аберкомбі для Лондона, ця структура вже саме по собі є деревом. Індивідуальні спільноти не працюють в реальності як функціональні одиниці. В Лондоні, як і в багатьох інших великих містах ніхто не намагається знайти підходящу роботу поблизу свого дому. Люди з однієї спільноти працюють на фабриках, що знаходяться в районі іншої спільноти.

Таким чином, існує багато сотень тисяч систем працівник-робота, кожна з яких складається із працівника плюс завод, де він працює, які перетинають межі, визначені Аберкомбівським деревом. Існування цих одиниць та сутність їхнього накладання вказує на те, що життєві системи Лондона утворюють напіврешітку. Лише в розумі містобудівника вони стали деревом.

Той факт, що до сих пір на не вдалося дати цьому будь-яку фізичну інтерпретацію має фатальні наслідки. Якщо працівник та його місце роботи належать до різних муніципалітетів з роздільним адмініструванням, то порядок речей такий, що спільнота, де знаходиться місце працевлаштування збирає величезні податки і має відносно невеликі видатки, в той час як спільнота, де проживає робітник, якщо вона є в основному житловою, збирає мізерні податки і має великий тягар на своєму бюджеті у вигляді шкіл, лікарень ітд. Очевидно, що для подолання такої нерівності необхідно, щоб системи працівник-робота були закріплені за фізично розпізнаваними одиницями міста і тоді обкладатися податками.

Можна стверджувати, що хоч індивідуальні спільноти великих міст не мають функціональної важливості в житті їхніх мешканців, вони все ще залишаються найбільш зручними адміністративними одиницями і, таким чином, повинні залишитись у своїй деревоподібній структурі.

Однак, в політичній складності сучасного міста навіть це залишається під сумнівом.

В своїй новій книзі «Політичний вплив» Едвард Бенфілд [Edward Banfield] представляє детальний облік схем впливу і контролю, які приводять до конкретних рішень на прикладі Чикаго. Він показує, що хоч лінії адміністративного та виконавчого контролю мають формальну організацію, яка є деревом, ці формальні ланцюги впливу та влади є повністю затінені локальними лініями контролю, які природно виникають з появою кожної міської проблеми. Локальні лінії залежать від того, хто зацікавлений в питанні, в кого яка частка капіталу і хто може запропонувати щось натомість.

Ця друга структура, яка є неформальною і яка працює з вищезгаданою є тим, що насправді контролює громадську діяльність. Вона змінюється з тижня на тиждень, з години на годину по ходу того, як одна проблема змінює іншу. Те що не підпадає під чиюсь сферу впливу, є повністю під контролем будь-якої сильнішої сторони; кожен перебуває під різними впливами в залежності від зміни проблем. Хоча організаційна схема, яка висить в кабінеті мера є деревом, фактичний контроль і виконання влади є схожим нанапіврешітку.

Походження деревоподібного мислення

Хоч дерево є таким чітким і красивим ментальним засобом, хоч воно і пропонує такий простий і зрозумілий спосіб поділу складних структур на одиниці, воно не описує належним чином фактичну структуру природних міст, структуру міст, яких ми потребуємо.

Чому ж так багато проектантів осмислювали місто як дерево, якщо в кожному випадку природна структура являється напіврешіткою? Чи вони робили це навмисно, вірячи, що структура дерева буде краще служити мешканцям міста? Чи вони просто інакше не могли, будучи в полоні ментальної звички, чи, можливо, навіть цілого алгоритму роботи розуму; тому що вони не здатні охопити складність напіврешітки в жодній прийнятній для розуму формі; тому що розум має непереборну схильність бачити дерева скрізь, куди він дивиться і не може позбутися цієї концепції?

Дозвольте мені почати з прикладу.

Я попрошу вас запам’ятати наступні чотири об’єкти: апельсин, кавун, футбольний і тенісний м’яч. Яким чином ви триматимете їх в пам’яті? Як би ви цього не робили, ви їх згрупуєте. Деякі з вас згрупують два фрукти, апельсин та кавун, і два спортивні м’ячі, футбольний і тенісний. Той, хто звик думати категоріями фізичних форм, зробить інакше, згрупувавши дві малі сфери – апельсин та тенісний м’яч, та два більші яйцеподібні об’єкти – кавун та футбольний м’яч. Декотрі з вас зроблять обидва типи групувань.

Кожне з цих групувань є деревовидною структурою, а обидві разом є напіврешіткою, 17. Тепер давайте спробуємо візуалізувати ці групування з точки зору нашого розуму. 1 уявіть, що ви не здатні уявити всі чотири набори одночасно, так як вони накладаються. Ви можете візуалізувати пару наборів, а потім наступну пару, і ви можете перемикатись між двома парами надзвичайно швидко, настільки швидко, що вам здається, що ви здатні уявити їх одночасно. Однак, насправді ви не можете охопити всі чотири набори одночасно однією розумовою дією.

17.

Неможливо привести решітку в форму, яка буде зчитуватись однією розумовою дією. Єдиною такою дією можна уявити лише дерево.

Це проблема, яка стоїть перед нами як проектантами. І хоч ми не обов’язково зайняті вирішенням проблеми візуалізації за однією розумовою дією, принцип залишається тим же. Дерево доступне розуму і з ним легко працювати. Напіврешітку складно тримати в пам’яті, а тому і працювати з нею. 

Сьогодні відомо, що групування та поділ на категорії є одним із найпримітивніших психологічних процесів. Метод сучасної психології полягає в пристосування нових ситуацій до існуючих ємностей і щілин розуму. Так само як ви не можете просунути фізичний предмет більше ніж через один отвір за один раз, процеси мислення не дають вам віднести одну ментальну конструкцію до більш, ніж однієї ментальної категорії за один раз. Дослідження цих процесів стверджують, що вони походять від потреби організму спростити своє середовище, встановивши бар’єри між різними подіями, які з ним відбуваються.

Саме тому, що першою функцією розуму є зменшити кількість накладань та двозначностей в заплутаних ситуаціях, і тому, що для цього він наділений базовою нетерпимістю до невизначеності, такі структури як місто, які вимагають наявність в собі пересічних множин, тим не менше наполегливо сприймаються як дерева.

Така ж жорсткість стосується навіть сприйняття фізичних моделей. В наших з Хаггінсом експериментах в Гарварді ми показували людям різні схеми, в яких перетинаються внутрішні одиниці, і дізналися, що вони завжди знаходять спосіб прочитати схему як дерево, навіть, коли напіврешітка полегшила би виконати експериментальне завдання.

Найбільш приголомшливий доказ того, що люди як правило сприймають навіть фізичні моделі як дерева, можна знайти в експериментах сера Фредеріка Бартлетта [Sir Frederick Bartlett]. Він показував людям візерунок протягом ¼ секунди, а потім просив їх намалювати, те що вони побачили.  Багато хто, не змігши всю складність візерунку, який вони побачили, спростили його, опустивши місця накладання. На малюнку 18 показані дві типові перемальовані версії схеми, яку показували людям.  На цих перемальованих версіях кола відокремлені від решти; перетини трикутників та кілець зникають.

18.

Ці експерименти переконливо демонструють, що люди мають базову схильність подумки реорганізовувати складні структури в такі, які не містять одиниць, що перетинаються. Складність напіврешітки замінюється на більш просту і легшу для сприйняття форму, форму дерева.

Без сумніву вам тепер цікаво як виглядає місто, яке є напіврешіткою, а не деревом. Мушу зізнатись, що я поки не можу вам показати планів чи ескізів. Недостатньо просто продемонструвати накладання, воно повинне бути правильним. Це вдвічі важливіше, оскільки так спокусливо зробити план, де накладання існує задля самого накладання. По суті саме це і виникає у високо щільних, «повних життя» міських планах останніх років. Накладання саме по собі не створює структури, воно так само може породити хаос. Урна для сміття також повна накладань. Для того, щоб отримати структуру, накладання повинне відбуватися в правильному місці, і це для нас майже завжди відрізняється від того, що ми можемо спостерігати в історичних містах. Оскільки зв’язки між функціями змінюються, системи, яким необхідно перетинатися для того, щоб вміщувати ці відносини, також повинні змінюватися. Відтворення старих типів накладання буде неадекватним та хаотичним, а не структурованим.

Робота над усвідомленням того, яких накладань та перетинів вимагає сучасне місто у фізичних та пластичних аспектах, все ще триває. Поки ця робота не буде завершеною, немає сенсу презентувати ескізи неправильно продуманої структури.

Однак, я, напевне, можу зробити фізичні наслідки перетинання більш зрозумілими за допомогою зображення. Зображена тут картина – нова  робота Саймона Ніколсона [Simon Nickolson], 19. Чарівність цієї картини полягає в тому, що, не дивлячись на те, що вона створена з кількох простих трикутних елементів, ці елементи об’єднуються багатьма різними способами для того, щоб утворити більші одиниці малюнку. Якщо ми зробимо повну інвентаризацію цих одиниць на картинці, ми побачимо, що кожен трикутник входить в чотири чи п’ять різних типів одиниць, жоден з яких не являється частиною іншого, однак всі вони перетинаються в тому трикутнику. Якщо ми пронумеруємо ці трикутники і виберемо множини трикутників, які являються сильними розпізнаваними візуальними одиницями, то ми отримаємо напіврешітку, показану на схемі 20.

19.

20

3 і 5 утворюють одиницю, тому що разом вони складають чотирикутник; 2 і 4, тому що вони формують паралелограм; 5 і 6 , тому що вони обоє темні і однаково зорієнтовані; 6 і 7, тому що один із них є слідом, а інший зміщений вбік; 4 і 7, так як вони симетричні один відносно одного; 4 і 6 тому що вони утворюють ще один прямокутник; 4 і 5, тому що вони утворюють форму Z; 2 і 3 формують тоншу Z; 1 і 7 знаходяться в протилежних кутах; 1 і 2 є прямокутником; 3 і 4 напрямлені в одну сторону, так само як 5 і 6 і являються центровим віддзеркаленням 5 і 6; 3 і 6, тому що вони оточують 4 і 5; 1 і 5, тому що вони оточують 2,3 і 4. Я перелічив лише одиниці, які складаються з двох трикутників. Більші одиниці є навіть складнішими. Білий фон ще складніший за них і навіть не включений в діаграму, так як доволі складно побачити його елементарні частки.

Ця картина є визначною не стільки через свої накладання (на багато зображеннях вони також є), скільки через те, що окрім них, на ній більше нічого не існує. Сам лише факт цих перетинів та наслідкової множинності аспектів, які представляє ця форма, робить зображення таким захоплюючим. Таке враження, що художник зробив свідому спробу виокремити накладання як необхідний генератор структури. Всі штучні міста, які я описав мають скоріше структуру дерева, ніж напіврешітки картини Ніколсона. Саме ця картина та інші схожі зображення повинні стати нашими механізмами для мислення. Якщо ми хочемо бути точними, то напіврешітка як частина великої галузі сучасної математики є потужним способом дослідження структури таких зображень. Ми повинні шукати напіврешітку, а не дерево.

Коли ми мислимо категоріями дерева, ми продаємо гуманність та багатство живого міста за концептуальну простоту, яка вигідна лише проектантам, планувальникам, адміністраторам та забудовникам. Кожного разу, коли частину міста зносять та замінюють напіврешітку, яка була там раніше, місто робить крок в сторону дезінтеграції.

В кожному організованому об’єкті надмірний поділ та роз’єднання внутрішніх елементів є першими ознаками наближення руйнування. В суспільстві відмежування стає анархією. Розмежування особистості є ознакою шизофренії та загрози самогубства. Зловісним прикладом поширеного в містах розмежування є відокремлення пенсіонерів від решти міського життя, спричинене зростанням таких пустельних міст для літніх людей як Сан Сіті, що в Аризоні. Така сепарація можлива лише під впливом деревовидного мислення.

Це не лише позбавляє молодь компанії тих, хто прожив довше, але, що ще гірше, це розколює життя індивідів. Коли ви в старшому віці переїжджаєте в Сан Сіті, ваші зв’язки з власним  минулим стануть невизнаними, втраченими і, таким чином, перерваними. Ваша молодість не буде жити з вами в старості, вони будуть розмежованими; ваше життя буде розрізане навпіл.

Дерево є найпростішим засобом людського розуму для осмислення складних конструкцій. Однак, місто не є, не може бути і повинне бути деревом. Місто є вмістилищем життя. Якщо це вмістилище розриває перетини ниток життя, тому що є деревом, то воно буде схожим на чашу з гострими лезами на краях, які готові розрізати все, що в неї помістять. В такому вмістилищі життя буде порізане на шматки. Якщо ми будемо створювати міста, які є деревами, вони розсічуть наші життя в них на частини.

Опубліковано в журналі Design, Лондон:  Рада Промислового дизайну, № 206, 1966.

http://www.dpi.inpe.br/Miguel/AnaPaulaDAlasta/A_City_is_not_a_Tree.pdf

Переклав Роман Попадюк