Аманда Різер, Лоуренс та Ешлі Шафер: Пере/програмування (2006)

Програма – це опис просторових вимірів, просторових відношень та інших фізичних умов, необхідних для зручного протікання процесів специфічних функцій.» - Джон Саммерсон, «Задача для Теорії Сучасної Архітектури», 1957

«Сучасне розуміння програми… може не привілеювати архітектуру в звичному її сенсі.» - Ентоні Відлер, «Про Теорію Архітектурної Програми», 2003

Всього дванадцять місяців після того як ми вирішили присвятити випуск PRAXIS найбільш глобальній архітектурній темі, ми все ще запитуємо себе: що ж таке програма? Те, що почалося з невинного питання про статус програми сьогодні, всього лише тридцять років після того, як її вперше оживили з модерністської функціоналістичної доктрини, стало авантюрою на лабіринтоподібній, підступній території.

Що більше ми намагалися вияснити чим є програма і як вона оперує в сучасному дискурсі, то більш невловимим ставало її визначення. Довший час архітектори майже одноголосно зверталися до найбільш прагматичного розуміння програми як списку специфічних функцій та вимог, часто в супроводі техніко-економічних показників; це визначення програми як «бріф» [brief] (завдання на проектування) не здатне вловити весь спектр смислів, яких набув цей термін в архітектурних дискусіях і практиці. Поза цим простим і спрощуючим означенням програми лежить складний, розмитий і гранично парадоксальний набір ідей. Ми зрозуміли, що сама згадка про тему цього випуску часто спричиняла запеклі дебати про її актуальність і значення для проектувальників сьогодні.

Дискусія про значення та інструментальність програми як частини процесу проектування не випадкова, беручи до уваги її сумнівний архітектурний статус за останні півстоліття. До середини 1970-х постмодернізм включав в себе все, однак, він викреслив цей термін з архітектурного дискурсу, так як ототожнення програми з надмірно детерміністською риторикою модерністського функціоналізму вичерпала свій потенціал для архітекторів. Для ранніх модерністів програма фактично дорівнювала функції з послідуючим розвитком у «форма слідує функції», а отже «форма слідує програмі». Післявоєнні моделі ефективності, що диктували пряму кореляцію між формою та призначенням лише потім утвердили маже прямий переклад програми у форму, який Джон Саммерсон у 1957 влучно назвав «фізичними умовами» необхідними для зручного протікання процесів специфічних функцій». В результаті це спричинило постмодерністське нео-авангардне майже тотальне заперечення програми як рудиментарного залишку функціоналістської полеміки.

Саме з цього приниженого становища Бернар Чумі та Рем Кулгас відновили статус програми і наповнили його спадком невизначеності, який вона утримувала наступні тридцять років. В Мангеттені, як в дослідницькій лабораторії, Чумі та Кулгас, одночасно, але незалежно один від одного, повернули поняття програми та реконцептуалізували його використання завдяки теорії невизначеності та надлишку. Як в Мангеттенських Розшифровках, так і в Нью Йорку в Делирію (обидві книги видані в 1978), програма була звільнена від зв’язків з функціоналізмом та обов’язкового відношення до форми. Як писав Чумі, «в сьогоднішньому світі, де залізничні станції стають музеями, а церкви – нічними клубами, напрошується висновок: цілковита взаємозмінність форми та функції, функція не слідує формі, а форма не слідує функції.» Ці плідні роботи перерозподіляють параметри програми таким чином, що вона здатна включати численні просторові конфігурації і ,відповідно, пропонує можливість вміщення заданою формою будь-якого числа програм. Ця нова концепція програми стала майже точною протилежністю її лінійного модерністського попередника: програми можуть схрещуватися («стрибки з жердиною в храмі»), накладатися («танго захисника на ковзанці»), зіставлятися («оголеним їсти устриці в боксерських рукавицях на н-ному поверсі») чи передислоковуватись (використання розрізу Міського спортивного клубу як плану для парку Ля Віллет).

В той час як в розвитку їхньої теорії програми існують значні паралелі, присутні також і значні відмінності як у формі, так і в змісті. Розшифровки Чумі приймають форму теоретичних малюнків, які супроводжуються текстом, в той час як Кулгасівський «ретроактивний маніфест» є журналістським текстом, що супроводжується «художніми» ілюстраціями. Кулгас заснував типову або формално байдужу позицію відносно програми: всі програми, не важливо на скільки вони різноманітні, підвладні одній і тій же формальній логіці (що засвідчується його пропозицією для конкурсу для Ля Віллет, де він безжалісно накладає серію смуг різного розміру, на які не впливають програми, які вони вміщують). З іншого боку, у Ля Віллет Чумі форма є специфічною, а програма типовою. Сітка яскраво виражених червоних павільйонів не має прописаної програми; форма і функція є взаємозмінними. Разом ці роботи утворюють масив досліджень, цінність якого полягає в тому, що вони перетворили програму з просторово (і найчастіше формально) визначеного інструменту у невизначений, перевинаходячи програму я генеративний інструмент.

Якщо здається, що ці програмні пропозиції більше не втілюють того радикального потенціалу, який вони мали у сімдесятих, то це тільки тому, що вони повністю асимілювалися в сучасні архітектурній культурі. Саме тому ми відчували себе зобов’язаними перед цими програмним ініціаторам розпочати даний випуск з інтерв’ю про їхні ранні роботи, оскільки вони беззаперечно змінили те, як ми розуміємо програму сьогодні. Приблизно тридцять років по тому, їхні програмні спекуляції були конкретизовані: в «просторах-подіях» Чумі, таких як Лернер Хол і центральний простір Архітектурної Школи Марне та в Кулгасівській бібліотеці в Сієтлі, зміщені програмні смуги якої актуалізують діаграматичний аналіз як Міського спортивного клубу, так і проект Ля Віллет. Ці проекти втілюють розвиток від теорії програми до її застосування на практиці. Нео-авангардні експерименти тридцятирічної давності, тепер реалізовані в багатомільйонних будівлях, дають нам можливість переоцінити програму. Актуалізація цих ідей в збудованій формі породила нове покоління архітекторів, які вийшли далеко за межі цих прописаних рішень; парадоксально як формалізація програмних ідей перевідкрила дорогу для дослідження програми.

Які ж тоді можливості має програма сьогодні? В той час як більшість архітектурних проектів звертаються до програми як бріфу, проекти в цьому випуску є унікальними, так як вони виходять за межі не лише модерністського детерміністського застосування програми, але також і за межі моделей програмної невизначеності 1970-х. Якщо Чумі та Кулгас змінили роль програми від композиції просторових розташувань, де функція директивно транслювалася у форму, до генерації сценаріїв відношень, що містили різноманітні та непередбачувані події, здається, що визначення програми розширюється знову. В цьому випуску PRAXIS архітектори перевинаходять програму двома важливими шляхами: ставлячи під питання дане архітектурне розуміння програми з подальшим дистанціюванням від її модерністських асоціацій з «призначенням» чи «функцією» і розробляючи різні стратегії організації та розміщення матерії та інформації. Будівельні оболонки, технології матеріалів, форми, покинуті структури і навіть дії являються зараз потенційними об’єктами програмних операцій.

Цей новий програмний матеріал наділений особливою функцією відповідно до властивих йому характеристик. Для прикладу, пилозбірні оболонки, натягнуті між білими галерейними об’ємами музею B-mu R&Sie чи багатошарові оболонки студентського центру Tulane VJJA, які визначають текучі, пористі зони між інтер’єром та екстер’єром. Окрім залучення нових матеріалів до репертуару того, що може бути запрограмованим, ці архітектори також розширюють тактики програмування матеріалів з подальшою розробкою можливостей для розвитку програми як організаційної стратегії. В «Програмній Абетці» WORK Architecture Company представляє, напевне, найзрозуміліше опрацювання даного підходу, пропонуючи набір закодованих інструкцій, що пропонують мільйони тактик для застосування і маніпуляцій з різними програмами. В сімдесятих програмна теорія передувала своєму застосуванню, але сьогодні реконцептуалізація програми виникає в основному з практики. Частково саме цьому термін залишається таким проблематичним, не лише через свій непростий спадок, а скоріше через те, що він постійно перевизначається в сучасній архітектурній практиці.

Це невловиме визначення архітектурної програми, спричинене також більш глибокими змінами даного терміну, особливо завдяки зростаючій домінантній асоціації із сучасною культурою. З появою персонального комп’ютера як домашнього пристрою, за останнє десятиліття «програма» набула цілком новий набір конотацій, колись доступних лише комп’ютерним інженерам. Термін, всюди зрозумілий як функція програмного забезпечення, а також все більш популярне специфічне технічне визначення програми як «набору закодованих інструкцій» є доречним для архітекторів як буквально, так і в якості операції, яку можна прирівняти до організаційної стратегії. Ці недавні трансформації дозволили архітекторам зрозуміти, що програма, яка традиційно вважалася даною, може бути перепрограмованою за бажанням.

Тепер можна вибрати та визначити не лише розміщення фіксованої та пасивної програми, а і фундаментальні параметри того, що має бути запрограмованим, знову вносячи посередництво архітектури в сам акт програмування. Оскільки матеріальна палітра програми розширюється, разом з нею розширюється і спектр її архітектурного застосування, даючи програмі можливість знову стати генеративною. Програма більше не є вказівкою до дії, а сама стає активною. Коротше кажучи, вона перекваліфікувалася з іменника (відома сутність) у дієслово (дія сповнена численних потенціалів). Проектувальники нового покоління, озброєні можливістю програмувати, не просто «працють з програмою», а програмують самі.

Reeser, Amanda and Lawrence and Ashley Schafer. “Re:Programming” Praxis 08 (2006): 4-5

Переклав Роман Попадюк