П’єр Вітторіо Аурелі фокусується на категорії архетипу як альтернативі типу. Щоб описати виникнення сучасних міських форм, які явно втілюють владні відносини, тут розглядаються чотири приклади – осьові вулиці Риму періоду Відродження, паризькі площі XVII століття, незалежні квартали Берліну ХІХ століття та віденський суперквартал ХХ століття.
У нижчеподаних замітках, політична форма сучасного міста буде визначена шляхом відсилання до чотирьох архетипів: папських осьових вулиць в Римі XVI століття, паризької площі XVII століття, незалежного кварталу в Берліні ХІХ століття і віденського суперблоку ХХ століття. Послідовність цих чотирьох архетипів є спробою штучно описати виникнення сучасних урбаністичних форм, які втілювали конкретні владні відносини в місті, особливо ті, які пов'язані зі зростанням економічного накопичення та управління як відповідь на певні конфлікти в межах міста. Метою даної статті є спроба зробити короткий і лаконічний нарис політичної історії сучасного міста і того, як його характер, створений з одного боку міським менеджментом, а з іншого - конфліктом, були втілені і представлені за допомогою певних архітектурних форм. Існує твердження, що зміни міста можна розглядати як еволюцію міського типу, реалізація якого може відбутися тільки в політичному «стані винятків», в якому показовість специфічних і особливих форм відіграє провідну роль у перевстановленні міських умов. Дане есе протиставляє себе сучасним еволюційним та емпіричнм дослідженням міста, які описують міський простір як еволюційний і самоорганізований організм. Всупереч цій думці, тут місто виступає як місце постійного політичного конфлікту, одним з найбільш екстремальних та радикальних проявів якого є архітектурна форма.
1. Осьове правило в ренесансному Римі
 |
| Via Gulia, гравюра |
Перетворення Риму на столицю християнства між XIV і XVI століттями можна вважати одним із найбільш антагоністичних процесів міського перетворення в західному світі. Це відбулося в основному за рахунок двох специфічних умов міста: його складної топографії, географії та його своєрідного політичного режиму. На відміну від будь-якого іншого великого середньовічного міста в Європі, основні символічні центри і центри, де зосереджувалась влада Риму, Капітолій, собор Св. Іоанна і Ватикан, були розташовані не в центрі міста, а на його окраїнах.4 Така географія сприяла тому, що центр міста став невизначеним поліцентричним полем сил, викликаних різними владами, представленими цими центрами. Політичний режим був представлений нединастійною монархією, де кожен папа обирався у вельми похилому віці, щоб запобігти надто тривалому періоду його правління. Це означало, що у нього був дуже короткий проміжок часу для реалізації реформ, для того, щоб залишити свій слід на формі мста. Крайня політична непослідовність між папствами призводила до того, що найчастіше зусилля пап не продовжували ініціатив їхніх попередників і, в кращому випадку, мали під собою протилежні наміри. Ці екстремальні умови резонували в хаотичній міській формі, що складалась із архіпелагу кластерів, в кожному з яких домінували конкуруючі клани або династії.
На додачу до всього, конфлікт між світською та релігійною владами, які в місті були представленими полярними позиціями Кампідогліо і Ватикану, надали різним формам конфліктів гострого політичного присмаку, який змусив церкву брати участь в управлінні містом. Саме з цієї причини ті папи, які хотіли залишити свій слід на формі міста, долучалися до створення нових вулиць міста паралельно з будівництвом нових пам'ятників та реставрацією давніх. Це набуло форми дифузного управління міським простором і не зводилось лише до відкриття нових або завершення старих вулиць. Поставши перед ситуацією крайньої відсталості і політичної невизначеності як наслідку Великого Західного розколу і вигнання пап в Авіньйон (1378-1417), Папа Мартіно V (папа з 1417 до 1431) створив Magistri Viarium, громадську адміністрацію, відповідальну за управління розвитком вулиць.5 Її завданням було не лише підтримання циркуляції та гігієни, а й відвоювання в опозиційних кланів політичного контролю над цими просторами. Слід врахувати, що на той час в Римі не було належних вулиць та громадського простору, це швидше були проміжки між групами будівель. Заснування Magistri Viarium створило можливість існування органічного простору тотального контролю, який виходив за рамки локального масштабу окремих будівель. Цікаво, що це було організовано не як військовий контроль, а як громадська інституція, влада якої була адміністративно-управлінською, а не примусовою і, отже, більш пристосованою до того, щоб розсіятись всередині, а не просто бути накладеною на місто.
Відкриття та управління новими вулицями було також спрямованим на можливість зробити місто Biblia Pauperum [Біблією бідних], міським текстом, повідомлення якого могло бути доступним для паломників, які приходили до Вічного міста. І все ж головне питання проекту вулиці, як і в Стародавньому Римі, полягало в репрезентації та міському менеджменті, які були поєднані в одному і тому ж архітектурному артефакті. В Римі міська циркуляція набула цього амбівалентного значення церемоніальної демонстрації і міського управління. Незабаром усвідомлення циркуляції як засобу влади призвело до виникнення конкретної архетипної форми – осьової вулиці, найбільш радикальним прикладом якої можна вважати є проект Via Giulia Донато Браманте (1508).6 Будучи майже 1000 метрів завдовжки, вулиця перетинала міську тканину паралельно річці Тибр (і Via della Lungara, її вулиці-близнюка на приміській стороні ріки) і була, перш за все, стратегічною ланкою, що з'єднувала два важливі елементи середньовічного Риму XV століття Ponte Sisto, єдиний міст, побудований після падіння Римської імперії, і комерційне ядро міста, що було населене класом банкірів, який на той час почав активно розвиватись. Просторність Via Giulia є безпосереднім продуктом культури перспективи та її застосування до відтворення реальності. Розвиток науки про перспективу в XV столітті слід розуміти не тільки як засіб для представлення глибини простору в математично вірний спосіб, але і з точки зору її математичних імплікацій, які були рамками для переосмислення реформації міського простору відповідно до універсальних і абстрактних принципів просторової організації. Безпрецедентна осьова форма Via Giulia являє собою конкретне застосування цієї культури в реальній міській тканині. Ідеальна лінійна геометрія вулиці була покликана організувати одним просторовим жестом не тільки відповідний простір для циркуляції, але також і чітко визначену взаємозалежність між громадським і приватним простором, зробивши публічний простір, пустоту лінійної вулиці ідеальної форми, водночас як доступом, так і контролем над приватною власністю, розташованою вздовж вулиці.
2. Втілення економічного зростання у Королівській площі в Парижі
 |
| Королівська площа в Парижі, Place Royale, гравюра |
Аналогічні причини вплинули на ще один просторовий архетип сучасного міста – Королівську площу [Place Royale] (1605, пізніше відома як площа Вогезів) в Парижі. Якщо Via Giulia увінчувалась гігантською монументальною формою Palazzo dei Tribunali де папа Юлій II планував зосередити всі юридичні й адміністративні функції міста, то Королівська площа була задумана як монументальний простір оточений цілісною квазіанонімною житловою архітектурою. Ця забудова складалася з ряду квартир з галереєю на першому поверсі. Галерея служила комунікацією для шовкових майстерень, які, відповідно до початкового проекту площі, мали бути розташованими на першому поверсі.7 Сама площа, таким чином, була порожнім простором, вирізаним в тканині міста. Її крайня регулярність, відсутність видатних монументальних рис, почуття спокою, викликане нескінченним заскленням і повторенням декількох декоративних елементів, втілювали політичне бажання подолати будь-яку особливу символічну ідентичність.
Це прагнення до «типової» архітектури може бути пов'язане з ініціативою Генріха IV до подолання екстремістських релігійних конфліктів, які були характерні для Франції в кінці VІ століття. Формальну «типовість», акцент на просторі, а не на монументальності архітектури, можна розглядати як передчуття біополітичних методів управління містом, що витікали з теорії raison d’état [державних справ], в якій влада вже не ідентифікується в символічній і пластичній фігурі монарха, а поширюється по всьому соціальному тілу міста. У зв'язку з цим, цікаво відзначити, що хоча площа і була призначена для королівських зборів і маніфестацій, її планування було зумовлене бажанням отримувати прибуток від оренди помешкань на верхніх поверхах і комерційної діяльності майстерень на перших поверхах. Замість монументальної архітектури прагматична монархія Генріха IV передбачала економічне управління містом у формі ремісничих майстерень і орендних будинків. Таким чином, економічні засади існування міста стають джерелом архітектурної граматики площі.
Як і у випадку з Via Giulia, показовим є те, що еволюція міського типу залежить не тільки від функцій, але й від політичної інструментальності найбільш властивих місту умов, таких як циркуляція, відносини між громадським і приватним простором, економічний режим і організація виробництва. З цієї причини лаконічні форми Королівської площі можна розглядати як міський простір, який урочисто проголосив архітектуру міста, скомпоновану з відстаней, пустот і повторення одних і тих же архітектурних елементів, який, таким чином, може бути гнучкою основою для розвитку міста і його наступних (часто непередбачуваних) економічних перетворень. В той час як архітектура Via Giulia стала наслідком контрасту між загальним плануванням вулиці та індивідуальністю будівель, розташованих вздовж неї, в Королівській площі індивідуальність архітектури повністю поглинається однорідністю простору. У цьому сенсі «порожній простір» Королівської площі, її однорідність, її регулярність являють собою саме повсюдність і нескінченність простору і не тільки образ, а і зміст влади в місті. Простір тут є обрамленою пустотою – чистим потенціалом соціально-економічних відносин, можливістю циркуляції, а отже і розширенням прав і можливостей держави за допомогою економіки.
3. Буржуазний Берлін і незалежний квартал
 |
| Bauakademie, Ф. Шинкель, Берлін 1836р., фото 1888 р. |
Альтернативою цьому типу міської форми, яка охарактеризувала розвиток європейського міста між XVII і XVIII століттям, є «зростаюче» планування для Берліна Карла Фрідріха Шинкеля між 1820 і 1841 рр.. Якщо Рим XVI століття і Париж XVII століття розвивалися шляхом відкриття регулярних просторів в середньовічній тканині міста, то Шинкель повертається до архетипу ізольованої будівлі-кварталу як основного елемента міста. Прикладами цього є його найвидатніші будівлі в Берліні, наприклад, Neue Wache (New Guard House, 1816), Altes Museum (1823-30) і Bauakademie (1832-6). Всі вони за задумом прусського архітектора були не тільки об'єктами як такими, а і стратегічними сходинками до поступової реформи міста. Насправді, павільйонний зовнішній вигляд цих будівель має за собою простір, що характеризується вільним і непередбачуваним поєднанням самих будівель, а не однорідною просторовістю барокового міста, в якому всі будівлі жорстко орієнтовані уздовж вулиць і площ.
Такі історики як Фріц Неумеєр [Fritz Neumeyer] трактували такі міські форми, як павільйонна архітектура Шинкеля, як просторову інтерпретацію буржуазного духу, що виник у Берліні у ХІХ столітті.8 За Неумеєром, архетип індивідуальної будівлі Шинкеля можна розуміти як архітектурний аналог вільної ініціативи буржуазії, вже не обмеженої соціальною і політичною жорсткістю абсолютизму бароко. Рухаючись у цьому руслі, важливо враховувати, що міська форма Берліну в значній мірі була визначена присутністю Polizeiwissenschaft, апарату політичного та соціального контролю, розробленого, завдячуючи складному режиму міського нагляду.9 Доктрина такого режиму полягає в повсюдному внутрішньому контролі міста через поширення економічного і соціального законодавства, в якому влада була повністю ідентифікована в принципі економічної та суспільної корисності. В таких ліберальних рамках, коли контроль здійснюється через створення ситуативних свобод, а не шляхом введення суворого громадського порядку, місто вже не є результатом встановлення жорстких умов репрезентації влади, а гнучкою акумуляцією постійно змінних міських ситуацій. Множинність міського простору, сформованого між ізольованими блоками Шинкеля, таким чином, можна інтерпретувати не тільки як аналог буржуазно-ліберальної ініціативи, але і як топографічний продукт режиму, який править цією ініціативою. Міське додавання, яке передбачає архетип ізольованих блоку Шинкеля, може трактуватись як продукт міської культури, в якій зростання міста вимагає певної відкритості міського простору. З цієї причини просторову відкритість, яка завжди була артикульована в шинкелівському підході до міста, можна розглядати як граничну ліберальну тактику, в якій топографічна гнучкість і ліквідація жорсткості містопланування стає вищою формою управління містом.
4. Закриття і огородження: віденський суперквартал
 |
| Karl Marx-Hof, Відень, 1930р. |
Традицію міського типу, яка описана тут, можна звести до прогресивного переважання простору над формою. Вищезгадані архетипи об’єднує те, що вони є швидше політичним результатом міського менеджменту, аніж прямим наслідком політичної репрезентації. Як ми бачимо, акцент на управлінні містом знаходить свої просторової аналоги в місті, де гнучкість та відкритість міського розвитку є сенсом існування міських архетипів. Не випадково ця традиція отримала своє логічне завершення у становленні соціального житла для робітників.
Як відомо, дисципліна урбанізму вийшла з кризи, викликаної промисловим розвитком, але в основі цієї кризи якраз і полягає спроба капіталізму приручити і контролювати робочу силу, необхідну для його власного розвитку. Такий контроль виникав з еволюції раціональних критеріїв міського планування, де під раціональністю розуміють скорочення міської форми до принципів корисності та соціального контролю. Вирішальним контр-архетипом цієї традиції (і також в дискурсі традиції міського типу, описаного тут) став розвиток Gemeindebauten у Відні, суперкварталу соціального житла, побудованого соціал-демократичною партією між 1923 і 1934 рр.10 Фундаментальним архетипом цього утворення є досить інтровертна міська форма Hof: монументальний двір історичного міста. Замість раціональних форм Siedlungen (довоєнного житла) в Берліні чи традиційного Міста-саду, віденський муніципалітет звернувся до монументальності Hof в цілях протидії принципу корисності та контролю, які передбачають типології масового житла. Більше того, вони вирішили не розширюватись на периферії, а розташувати суперблок в історичній частині міста, в безпосередній близькості від його стратегічних точок, таких як станції метро, мости і важливі маршрути. В цьому контексті закриті форми суперблоку протистояли управлінським порядкам міста шляхом протиставлення його потокам і мережам відмежування інтровертного простору.
Як бачимо, категорія публічного простору розвинулась як засіб для визначення, обрамлення і контролю доступу та обслуговування приватної власності та її міського аспекту – власності на землю. Чітко визначена геометрія Via Giulia чи Королівської площі була, перш за все, призначена для інструменталізації приватної власності в інтересах розвитку міста. У цьому випадку громадський простір є зобов'язуючою силою, спільним інтересом, що формує і визначає розвиток приватного простору. Саме з цієї причини публічний простір має залишатися відкритим, нейтральним і універсальним. Архетип закритого монументального двору, чітко відокремленого від міста, але повністю доступного для спільноти робітників, які населяли кожен суперблок, запровадив тип простору, який не є ні громадським, ні приватним. Такий простір є спільним для тих, хто живе навколо нього. Близькість Hof відображає необхідність відмежування, якого потребує кожна спільнота для того, щоб себе проголосити. Однак, межі такої спільноти є не економічними, а політичними, мотивованими бажанням політичної емансипації (і відокремлення), а не тільки (економічної) модернізації міських умов в ім'я суспільної користі.
Якщо міська відкритість та раціональність, яку передбачали такі архетипи як Via Giulia, Королівська площа та автономні блоки Шинкеля, були задумані як спосіб втілення економічного та адміністративного стану міста, то у віденських Gemeindebauten ці ж умови, у вигляді соціального житла, були перетворені в архіпелаг безмежної монументальної форми напротивагу, однак в межах, тіла існуючого управлінського міста. Hof як урбаністичний жест змушує сприймати місто як діалектичну арену конфліктуючих елементів, а не як безкінечний простір для розвитку (Hof, як архітектура пролетаріату версус багатоквартирні будинки буржуазії). Однак цей конфлікт не залишається за межами проекту. У Gemeindebauten він задуманий як його ядро.
Відчуття близькості, присутнє в архетипі Hof, стимулює спрямованість робочого класу проти спільних інтересів буржуазії. На відміну від багатьох архетипів сучасного міста, Hof передбачався, не як управлінський апарат, а як критичний виклик повсюдному міському простору, а, отже, і як політична цезура в межах безкінечного тоталізуючого апарату, яким є сучасне місто.
Примітки:
1. See Carl Gustav Jung, The Archetypes and Collective Unconscious, trans Gerhard Adler and RFC Full, Princeton University Press (New York), 2nd edn, 1981.
2. This defi nition is an attempt to adapt Giorgio Agamben’s discussion of the idea of example as a method of research. See Giorgio Agamben, The Signature of all Things, trans Luca di Santo and Kevin Atell, Zone Books (New York), 2009.
3. See Michel Foucault, Discipline and Punish: The Birth of the Prison, trans Alan Sheridan, Penguin Books (London), 1977, pp 195–228.
4. See Christoph Luitpold Frommel, Architettura alla corte papale del Rinascimento, Electa (Milan), 2003.
5. Enrico del Re, ‘I Maestri di Strada’, in Archivio della Regia Societa Romana di Storia Patria, XLII, 1920, p 101.
6. On the project and development of Via Giulia, see Luigi Salerno, Luigi Spezzaferro and Manfredo Tafuri, Via Giulia, un utopia urbana del Cinquencento, Staderini (Rome), 1972. See also Arnaldo Bruschi, Bramante, Thames & Hudson (London), 1977.
7. See Hilary Ballon, The Paris of Henry IV: Architecture and Urbanism, MIT Press (Cambridge,
MA), 1991, pp 57–113.
8. Fritz Neumeyer, ‘Space for Refl ection: Block versus Pavilion’, in Franz Schulze (ed), Mies van der Rohe: Critical Essays, Museum of Modern Art (New York), 1989, p 196.
9. See Michel Foucault, Security, Territory, Population, Palgrave Macmillan (London), 2007.
10. For a comprehensive overview of Red Vienna, see Eve Balu, The Architecture of the Red Vienna 1919–1934, MIT Press (Cambridge, MA), 1999. See also Manfredo Tafuri, Vienna Rossa, Electa (Milan), 1980.
Architectural DesignVolume 81, Special Issue: Typological Urbanism: Projective Cities, ст. 32-37, стаття вперше опублікована 25 січня 2011.
Переклав Роман Попадюк
Немає коментарів:
Дописати коментар