 |
| фото з обкладинки книги "Architecture Depends" Jeremy Till |
Проект Майкла Кубо Практики, котрі пишуть робить гарний огляд тих випадків, коли архітектурна дисципліна потребує проводу. Представлена добірка канонічних публікацій, в якості путівників по дисципліні, книг, які дають інструкції щодо практики, допомагають нам зрозуміти реальність і показують шлях до продуктивного майбутнього. Але, на жаль, сьогодні, коли «історія закінчилася» і всі великі нарративи, які пропонували нам низку принципів, за яким треба жити, і утопії, на які треба сподіватися, замовкли, книги , які залишились у нас для того, щоб стати направляючими, допомагають нам отримати контроль над реальністю, залишитись на гребені її хвиль, а не бути розчавленими її силами (S, M, L, XL). Замість посібників для майбутнього або якорів в минулому, все, що нам залишається – це справлятися з механізмами теперішнього.
Були часи, коли практика керувалась почуттям легітимності, напротивагу прагматизму, і діяла відповідно до моральної істини замість того, щоб працювати з протирічливою дійсністю. Легітимність в архітектурі діяла через ритуали, в яких священні правила древнього ремесла передавалися від майстра до учня. Професійні істини визначалися гільдіями, а потім і розробленими каталогами, що містили прецеденти і стильові правила, які служили святим письмом архітектури. Потім прийшов маніфест; архітектура відійшла від легітимізації традиціями ремесла, щоб бути легітимізованою новими ідеологіями.
Були часи, коли практика керувалась почуттям легітимності, напротивагу прагматизму, і діяла відповідно до моральної істини замість того, щоб працювати з протирічливою дійсністю. Легітимність в архітектурі діяла через ритуали, в яких священні правила древнього ремесла передавалися від майстра до учня. Професійні істини визначалися гільдіями, а потім і розробленими каталогами, що містили прецеденти і стильові правила, які служили святим письмом архітектури. Потім прийшов маніфест; архітектура відійшла від легітимізації традиціями ремесла, щоб бути легітимізованою новими ідеологіями.
Наприкінці ХХ століття, ці ідеологічні передумови змістилися від маніфесту 5-ти положень до множини -ізмів, таких як деконструктивізм, структуралізм, і раціоналізм. Ці -ізми розвинулись із областей постмодерністської філософії в ідеали, які легітимізували архітектурну практику і форму. Паперові архітектори перенесли теорію і практику на арену художніх галерей та лекційних залів, але це зближення закінчилося, коли ринок відновив імпульс і будівництво набрало обертів знову. Таким чином, теорія залишилась в академічному середовищі, в той час як практика слідувала за капіталом. Тепер академічний дискурс створює ідеологічно (анти-капіталістичну) налаштовану теорію для практиків, які працюють в гіпер-капіталістичних умовах. В той час як практика залежить від ринкового опортунізму, все, що може запропонувати їм теорія – це відкидати ринок. Це, однак, не означає, що ми не повинні приймати участь в критиці капіталістичного суспільства. Хоч критика і є гілкою теорії, дехто помилково приймає критику за інструкцію, однак, самі по собі будівлі не можуть бути засобами критики. Крім того, не всі теорії повинні бути критичними, оскільки критика є заздалегідь визначеною, вона діє з висоти моралі. Проблема в тому, що це створює величезні білі плями, ще навіть до того, як починається теоретизування.
Тут ми наблизились до проблеми, що стосується відносин між теорією і практикою, до якої я хотів би підійти, почавши з анекдотичної ситуації. У березні 2006 року я брав участь в організації конференції на тему Проективні ландшафти, яка була спрямована на розгляд ландшафту ідей, що кипіли в архітектурному дискурсі навколо терміну проективної архітектури. Таким чином, ми запросили теоретиків з усього світу, і кілька практиків. Ми сподівалися на більше, але більшість практикуючих архітекторів, здається, не наважились приєднатися до цього високо інтелектуального круглого столу. На заключному форумі, Віллем-Ян Неутелінгс [Willem-Jan Neutelings] (архітектор) запитав теоретиків: «Коли я знову зранку в понеділок прийду до свого офісу, що я можу почерпнути від сьогоднішньої конференції і втілити на практиці?» Зала мовчала; у теоретиків не було відповіді на запитання Неутелінгса. Цим простим питанням, він оголив проблемний зв'язок між теорією і практикою архітектури. Таке враження, що теоретики і практики, живуть на різних планетах, тому що навіть тоді, коли архітектор-практик задає архітектору-теоретику пряме запитання, «Що я повинен робити?», теоретик мало чим може зарадити. Мабуть ті, хто думають про архітектуру не можуть спрямовувати тих, хто її робить. Тоді, коли представники теорії та практики однієї дисципліни не знаходять порозуміння між собою, виникає проблема. Напрошується питання: чи насправді вони є представниками однієї і тієї ж дисципліни? Чи є взагалі спільні сфери, де вони можуть перетнутися?
Тут ми наблизились до проблеми, що стосується відносин між теорією і практикою, до якої я хотів би підійти, почавши з анекдотичної ситуації. У березні 2006 року я брав участь в організації конференції на тему Проективні ландшафти, яка була спрямована на розгляд ландшафту ідей, що кипіли в архітектурному дискурсі навколо терміну проективної архітектури. Таким чином, ми запросили теоретиків з усього світу, і кілька практиків. Ми сподівалися на більше, але більшість практикуючих архітекторів, здається, не наважились приєднатися до цього високо інтелектуального круглого столу. На заключному форумі, Віллем-Ян Неутелінгс [Willem-Jan Neutelings] (архітектор) запитав теоретиків: «Коли я знову зранку в понеділок прийду до свого офісу, що я можу почерпнути від сьогоднішньої конференції і втілити на практиці?» Зала мовчала; у теоретиків не було відповіді на запитання Неутелінгса. Цим простим питанням, він оголив проблемний зв'язок між теорією і практикою архітектури. Таке враження, що теоретики і практики, живуть на різних планетах, тому що навіть тоді, коли архітектор-практик задає архітектору-теоретику пряме запитання, «Що я повинен робити?», теоретик мало чим може зарадити. Мабуть ті, хто думають про архітектуру не можуть спрямовувати тих, хто її робить. Тоді, коли представники теорії та практики однієї дисципліни не знаходять порозуміння між собою, виникає проблема. Напрошується питання: чи насправді вони є представниками однієї і тієї ж дисципліни? Чи є взагалі спільні сфери, де вони можуть перетнутися?
Щодо теорії практики
Від легітимізації до розуміння практики
Якщо ми дійшли до висновку, що мислення більше не може керувати діями, що теорія не є проводом практики, то що ж тоді ним є? Людський розум заснований на двох операціях; здобуття знань від навколишнього світу, відоме як навчання, і проектування знань, які ми вже отримали, на цей світ (ця думка висловлена Джеффом Хокінсом в On Intelligence as the foundation of intelligence). Таким чином, «теоретизування та практика» є синонімами до «побудови знання та його застосування». Більшість областей знань організовані за таким принципом. Теоретики перебувають у навчальних інституціях, де високо цінують накопичення знань, які поширюються серед студентів, котрі вивчають певну професію. Практики знаходяться в офісах, де вони цю професію втілюють. Хоча знання може накопичуватися і в офісі, воно часто залишається нематеріальним та ефемерним, оскільки цей процес відбувається в головах, а не в книгах. Робота в офісі – це завжди застосування знань. В той час як в академічних інституціях знання оцінюють з позицій оригінальності, чіткості, аргументації та джерел, практиків цікавлять лише ефекти знань. Якщо метою знань в теорії є істина або, скажімо, «глибше розуміння», то в прагматичному світі практики – це «корисність»; знання істинне і прикладне, лише тоді, коли воно працює. Віра в прагматизм не є моральним конструктом, де доброчесні способи дії існують ізольовано від реальності в метафізичному всесвіті, прагматична істина тісно переплітається з реальністю, її єдиним критерієм. Абстрактне може бути істинним лише за умови, якщо воно виявляється ефективним в реальності.
Здається, сучасна архітектурна теорія не є зацікавленою в приземленості, безладі та опортунізмі практики або в тому, що архітектори «роблять» насправді (що досліджує у своєму есе «Black Box» Рейнер Бенхем [Reyner Banham]). Теорія несе на собі відповідальність робити явним те, що є прихованим, виводити на поверхню те, що є латентним. Теорія повинна бути дзеркалом практики, для того, щоб практики більш ясно усвідомлювали те, що вони насправді роблять. Розуміння власного процесу проектування та впливу архітектурної концепції є необхідною умовою для досягнення прогресу в самій практиці. Бенхем виступав за необхідність залучення антропологічних та соціологічних досліджень архітектурної культури.
Я хотів би сприяти тій сфері архітектурної теорії, яка прагне зрозуміти явища, теорії, яку оцінюють за її пояснюючою здатністю. Я зацікавлений в теорії, яка переслідує те, що у філософії науки відоме як правдоподібність, яку популяризував Карл Поппер [Karl Popper]. Інформативна і передбачувальна здатність теорії – це головне і це те, за чим варто оцінювати конкуруючі теорії. Для ясності, я ні в якому разі не хочу сказати, що ми повинні перетворити архітектурне проектування в науку або дисципліну, що основана на науці. Проектування – це не наука і ніколи нею не буде, так як в його процесі завжди будуть присутні суперечливі і неоднозначні операції.
Окрім відновлення відносин між теорією і практикою, для того, щоб теорія знову відповідала практиці (і навпаки), існує також необхідність прийняття цього шляху. Перед ідеологічною легітимізацією практики, яка прийшла з модернізмом, теорія мала більш тісний зв'язок з практикою. Теорії, пов'язані із ремеслом архітектури, були ґрунтовно залучені до виробництва. Вони представляли прецеденти, типологію і системи пропорціювання, а також і роз'яснення того, як вирізати камені та робити дерев'яні з’єднання. Я не висловлюю консервативних аргументів на користь повернення чогось на зразок домодерністського архітектурного ремесла, а сучасного ремесла, що пов'язане не стільки із «мистецтвом будівництва», скільки із «проектуванням будівлі». Це має мало спільного з освоєнням стилів та креслярських інструментів, але все більше з освоєнням діаграми і комп'ютера (те, що стає цілком очевидним, при перегляді цього). Хоча інструменти не є одними і тими ж, а ідеї професії змінились, архітектори, як і раніше надзвичайно близькі зі своїми засобами, процесами, думками і тим, як вони перетворюють їх у реальність.
В архітектурній практиці є надзвичайно багато дуже конкретних процесів, і практичний досвід роботи має першорядне значення в офісі. Особливо зараз, коли легітимізація через великі нарративи відійшла, з’явився простір для відновлення довіри до практики за допомогою розробки теорії, яка б відігравала важливу роль в отриманні більш глибокого розуміння практики, яка могла б забезпечити архітекторів розумінням своїх дій. Коли архітектори почнуть отримувати більш глибоке розуміння того, що вони роблять, вони зможуть удосконалити архітектурний процес, а разом із ним і архітектурне мислення. Це може забезпечити тверде підґрунтя для того, щоб архітектори більш впевнено співпрацювали з іншими областями та дисциплінами, не стаючи при цьому псевдо-професіоналами з цих дисциплін.
У кінцевому рахунку, розуміння інформує дію. (Шон [Schön] говорить про наш «репертуар», який дає інформацію про те, як ми бачимо і діємо в ситуаціях). Архітектура потребує теорії того, що насправді роблять архітектори, теорії, яка забезпечує архітектора глибшим розумінням практики і, яка створює спільну мову, за допомогою якої, практика і теорія зможуть взаємодіяти більш продуктивно.
Переклав Роман Попадюк
Немає коментарів:
Дописати коментар