Тафурі бачить модернізм в якості єдиного руху розвитку, авангардна утопія якого є в ідеалізації ним капіталізму; архітектурно, ідеалізація капіталізму є трансформованою у раціональність автономної форми і стає архітектурною ідеологією.
Тафурі починає із посилання на Георга Зіммеля, який вбачав проблему сучасного життя у збереженні автономії перед лицем всепоглинаючих соціальних сил.
Тафурі ставить це відношення в один ряд із метрополією, яка є загальною формою, створеною раціоналізацією та об‘єктифікацією соціальних відносин, які є спровоковані монетарною економікою, а іншими словами – капіталізмом.
Тафурі розуміє, що раціоналізація, принесена капіталізмом, розчиняє індивідуальність, абстрагує та знижує частковість і це є саме та проблема, яку Зіммель ідентифікує як проблему сучасного життя у тому, щоб вберегти автономію та індивідуальність, проблема як сучасного життя, так і сучасної архітектури.
В умовах всепоглинаючого метрополійного життя Зіммель ідентифікую blase type, який переносить надмірне стимулювання за рахунок того, що стає повністю інтелектуалізованим та байдужим. Для Тафурі, blasé type відображає ту саму проблему метрополії, однак він стверджує, що рішення є не у тому щоб просто переносити цей шок поглиненості, а прийняти його як неминучий стан. Сучасний стан ставить такі межі, в яких архітектура може лише раціоналізуватись за допомогою автономних формальних операцій.
Таким чином, Тафурі стверджує, що авангардисти 20-го століття мають використовувати вже встановлені капіталістичною метрополією характеристики: стрімкість зміни організації, одночасність комунікації, пришвидшені ритми використання, еклектизм та включати в якості ідеології громадськість як таку.
Тафурі простежує розвиток минулих архітектурних ідеологій починаючи від просвітництва для того щоб утвердити потребу в іншій архітектурній ідеології, здатній вирішити сучасний контекст.
Просвітництво було періодом, який базувався на естетиці та логіці природи та живописності. Він потребував вибір як інструмент введення природи у місто, і таким чином передбачав фрагментарний підхід. Однак, це врешті виразилось у натуралізмі як захиснику та виправданні, що слугувало захисту інтересів буржуазії та врешті привів до руйнування барокового міста, що не володіло технікою, відповідною до нового стану економіки невтручання.
Як показано у Кампо Марціо Піранезі, що залишилось, то це фрагменти архітектури, зібрані у місто, як фрагменти, що є позбавлені автономії. Це місто стає автономним полем комунікативного досвіду. Провал Просвітництва є передвісником дизартикуляції форми та іконографічної природи структури.
Це веде до формування урбаністичної ідеології 19-го століття, що виникла із романтичної еклектики, яка знов заявляє про невизначеність як про критичну цінність, що можна побачити в імпресіоністичному живописі того часу. За нестачею значення в смислі відокремленості від об‘єктивного та наукового, цю ідеологію звинувачують у хибній свідомості та відсутності автентичності.
Архітектура, будучи прямо прив‘язаною таким чином до реальності виробництва шукає способів само-реорганізації в смислі виробництва, розповсюдження та споживання всередині капіталістичного міста як її ідеології. «Ідеологія міста як продуктивна одиниця… для координування циклу виробництва – розповсюдження – споживання.» Ідеологія споживання як ідеологія для цього використання міста. Авангардні напрямки модерністичного руху є просто різноманітними спробами представити таку ідеологію. Для прикладу, кубізм був просто спробою продемонструвати в узагальнюючий спосіб реальність, створену капіталом. Архітектура має, таким чином, ввібрати та задовільнити всі вимоги цих авангарді. Вона шукає свого визначення технічно за посередництвом адаптації ідеалу конвеєра, використовуючи форми та методи промислової праці як частину організації та проектування. Архітектурний об‘єкт аким чином є розчиненим у місті, структура якого диктує типології архітектури за правилами конвеєра, діючи як соціальна машина.
В очах Тафурі це найкраще продемонстровано у плані для Алжиру авторства Ле Корюзьє, де урбаністична структура, її фізична та функціональна єдність, стають цінностями проекту. Архітектура як об‘єкти, мають розчинитись в урбаністичній структурі та поводитись як система. Тафурі констатує, що Алжир Ле Корбюзьє передбачає повну участь громадськості. Це є та точка, де архітектура таким чином водночас стає педагогічним актом та інструментом колективної інтеграції. Повертаючись назад до ідеології, Тафурі робить твердження щодо авангардистів 20-го століття: використовувати вже наявні характеристики, забезпечені капіталістичною метрополією та включити громадськість як ціле. Тафурі стверджує, що «сам суб‘єкт є єдиною перешкодою для спокійного розвитку повністю раціоналізованого технократичного плану, який спрямований на всезагальну систему капіталу.» Це пропонує матеріалізацію всередині системи як цілого як архітектурний ідеал обходження із наявними ситуаціями.
Написані в 70-тих роках, ці песимістичні погляди Тафурі щодо розвитку автономної архітектури можна зрозуміти. Однак, дивлячись із сьогоднішньої точки зору, ми можемо бачити, що автономія в архітектури певним чином є збереженою. Хоча, позаяк позичаючи технологію у інших, вона може розглядатись в якості міждисциплінарної, ми можемо бачити, що використання таких програм як Автокад, Ріно чи Грассхоппер було пристосованим у першу чергу до суто архітектурного використання ідозволило архітектурі певним чином отримати назад свою автономію. У цьому плані, чи можемо ми говорити що архітектура має спроможність охороняти свою автономію?
Elaine Chan
Manfredo Tafuri: Toward a critique of architectural ideology
Elaine Chan‘s Formal Strategies Blog
2010
Немає коментарів:
Дописати коментар