Рем Кулгас: у пошуку автентичності міста (2005)

Нові реальності. Культурні, економічні та соціальні умови нового покоління африканських міст – ілюстровані поселенням Александра біля Йоханнесбургу – приймають виклик теоретичних та технічних навиків професійних архітекторів та урбаністів, задіяних у переформуванні майбутнього.

Ми живемо в час руйнування міфологічності архітектора, яке стає все більш активним. Це хвилююча і в той же час дуже складна ситуація. За визначенням, архітектор – це той, хто ініціює зміни. З того часу, як я відкрив для себе цю професію, мене шокує те, що немає жодних напрацьованих стратегій чи вмінь, які б дозволили лише бачити, лише поспостерігати, утримуючись від будь-якої діяльності. Архітектура ніколи не могла бути пасивною, - і у нашій професії з’являється сильна нетерпимість, коли ми не знаходимо ніяких відповідей, і ще гірше - коли ми цих відповідей не виголошуємо.

Рем Кулгас: Що ж сталося з урбанізмом? 1994

Це століття стало програшною битвою проти категорії кількості.

Незважаючи на ранні обіцянки та притаманну йому хоробрість, урбанізм виявився нездатним винаходити та діяти в масштабах, яких потребувала його апокаліптична демографія. За 20 років населення Лагосу виросло з рівня 2 до рівня 7, 12, 15 мільйонів; Стамбул подвоїв населення з 6 до 12 мільйонів. Китай готується до ще більш приголомшливого зростання міст.

Як пояснити парадокс, що урбанізм як професія зник саме в той момент, коли, після десятиліть постійного прискорення, урбанізація вийшла на шлях встановлення остаточного глобального «тріумфу» міських умов?

Стен Аллен: Від об’єкту до поля. 1997

Термін «польові умови» є одночасно підтвердженням контекстуального призначення архітектури та пропозицією до виконання цих зобов’язань¹. Польові умови – це перехід від одного до багатьох: від індивідів до колективів, від об’єктів до полів. Сам термін заключає в собі подвійне значення. Архітектори працюють не лише в офісі чи студії (лабораторії), але і в полі: на ділянці, в контакті з архітектурною матерією. «Польове дослідження»,  «польовий офіс», «перевірити на місці», всі ці вирази включають в себе прийняття реальності як вона є, у всій своїй хаотичності та непередбачуваності. Вона відкриває архітектуру матеріальній імпровізації на місці. Польові умови перетворюють обмеження на можливості та відходять від модерністської етики та естетики трансгресії. Працюючи з ділянкою, а не проти неї, реєструючи складність даного, створюється щось нове.

Крістофер Александр: Місто не є деревом (1965)

***

Дерево із мого заголовку не є зеленим деревом з листям. Це назва абстрактної структури. Я протиставляю його іншій, більш складній абстрактній структурі, яку називають напіврешіткою.  Місто – це напіврешітка, а не дерево. Для того, щоб співставити ці абстрактні структури з природою міста, спершу я мушу встановити просту відмінність.

П‘єр Вітторіо Аурелі: Як самовидалитись (2013)

Я пропоную вправу: накреслити некомпозиційну архітектуру. Необхідно просто слідувати поданим далі інструкціям. 

Виберіть просту геометричну форму (квадрат, прямокутник і т.д.), а потім розробіть її подальшу артикуляцію, послуговуючись логікою первинної форми. Результатом вправи має стати будівля, а організація планів та перетинів має бути наслідком першого вашого кроку. В додаток, просторова організація запропонованої будівлі має також в аспектах усіх своїх складових частин відповідати логіці первинної форми, розвиваючи її лише засобами пропорцій, симетрії та внутрішніх відношень.  Пропозиція має бути накресленою в плані та в аксонометрії. Креслення слід подати у вигляді ліній, аби зберегти власну анонімність.

Том Шопер: Присутність порожнечі (2012)

У новій житловій будівлі в швейцарському місті Цуг архітектор Валеріо Ольджаті залишає позаду смисл архітектурного знаку. Він конфронтує споглядача коливанням між архітектурною архаїкою та феноменом порожнечі.  

Нещодавно у місті Цуг було завершено нову житлову будівлю. У гетерогенному та близькому до центру передмісті управління залізниці віддало свої території під забудову міській владі. Архітектор Валеріо Ольджаті, який  має 54 роки, працює  у місті Флімс та викладає у Мендрізіо, запроектував тут довгу шестиповерхову призму, в якій вдалось розмістити 78 квартир. Будинок членують сім сходових кліток. На кожному поверсі кожної зі сходових кліток розміщуються по дві квартири. Всі квартири виходять як на захід так і на схід. При цьому на схід виходять «приватні» житлові простори, а на захід – «громадські». На основі цього опису, однак, не можливо припустити, що у цій будівлі є щось надзвичайне.

Анн Лакатон та Жан-Філіпп Вассал: Площа Леона Окока (1996)

Площа Леона Окока, Бордо, Франція

Проект площі Леона Окока мав стати складовою частиною заходів із «прикрашання» ряду  міських площ, задуманого муніципалітетом Бордо у 1996-му році. Площа є трикутною в плані та обмеженою по периметру деревами. Вона містить лавки та простір для гри в петанк. Загалом це є площа сільського характеру. Навколо неї будинки із скромними, але добре продуманими  фасадами формують чудовий зразок житлової архітектури та колективного будівництва. 

Мауріціо Пезо: Діагональна апологія (2012)

Архітектурне бюро PRODUCTORA,
план Мексиканського павільйону на виставці Експо
у Шанхаї, КНР (2009)

Слово «діагональ» походить від давньогрецьких слів dia (“через”) та gonal (“кут”). Інакше кажучи, діагональ є лінією, що поєднує дві несуміжні вершини полігону або багатокутника. Якщо взяти прямокутний полігон ABCD, то двома можливими діагоналями будуть AC та BD. Якщо ж брати багатогранник ABCDEFGH, його чотирма можливими діагоналями будуть AG, BH, CE та DF. Для геометра очевидно, що кількість діагоналей у фігурі визначається відніманням від загального числа вершин тих, які є суміжними та тих, що відносяться до однієї і тієї самої діагоналі; тобто: Nd=n(n-3)/2, де n-3 враховує те, що не може бути діагоналі, утвореної із сусідніми вершинами або однією вершиною із самою собою, а ділення на 2 покликане не враховувати діагональ AВ вдруге, коли вона виступає вже у вигляді діагоналі BA. Оскільки будівля є геометричною призмою, діагоналі у ній можуть бути описані у двох принципових вимірах: як діагоналі площин, які обмежують простір та як діагоналі самого простору (просторова діагональ є свого роду «триагоналлю»).

Джейн Джейкобс. 5. Використання Зелених Скверів. Смерть і Життя Великих Американських Міст. (1961). Частина ІІ

 Хороше розташування місцевого скверу, це те, чим живиться мікрорайон, те, що формує його вартісність, невдала ж локація може зашкодити цілісності мікрорайону. Очевидно, що місце, яке виглядає як тюремне подвір'я, не буде ні приваблювати користувачів, ані впливати на оточення, таким чином, як би це могла робити оаза. Але є різні оази, і деякі запоруки їхнього успіху не завжди очевидні.

Найбільш успішні місцеві сквери переважно не зазнають конкуренції зі сторони інших відкритих просторів з найближчого оточення. Це зрозуміло, оскільки люди у містах з усіма їхніми зацікавленнями та обов'язками навряд чи можуть пожвавити чи зробити цікавішим безмежний простір місцевого узагальненого скверу. Люди у місті вкладали б свої сили у сквери більшою мірою, якби це був бізнес, який дозволяв би впровадити, наприклад, велику кількість торгових центрів, променад, ігрових майданчиків, парків та невизначених території, що були представлені у типовій схемі радіального міста-саду і підсилені офіційними міськими вимогами щодо того, щоб великий відсоток території залишиться незабудованим.

Джейн Джейкобс. 5. Використання Зелених Скверів. Смерть і Життя Великих Американських Міст. (1961). Частина І

Умовно, місцеві зелені сквери чи схожі на парки відкриті простори вважаються благом покладеним на обділене населення міст. Давайте поглянемо на це з різних сторін і розглянемо міські сквери як обділені місця, що потребують для себе турботи і блага життя. Це більше відповідає реальності, оскільки люди насправді використовують сквери і роблять їх успішними – або навпаки утримуються від користування ними і прирікають сквери на відторгнення і занепад.

Сквери, це непостійні місця. Їм притаманні крайнощі популярності чи непопулярності. Їх поведінка далеко непроста. Вони можуть бути чудовими елементами районів міст, і економічними активами для свого оточення, але небагато з них є такими. Вони можуть ставати більш любимими і цінними з роками, але, нажаль, лише кілька показує цю постійну силу. Для кожного Рітегаус Скверу (Rittenhouse Square) у Філадельфії (Philadelphia), чи Рокфеллер Плаза (Rockefeller Plaza) або Вашингтон Сквер Парк (Washington Square Park) в Нью Йорку (New York), чи Бостон Коммон (Boston Common), чи їхні еквіваленти в інших містах, є десятки бездушних міських вакуумів під назвою парки і сквери, обділених протягом десятиліть, мало використовуваних, нелюбимих. Як казала жінка з Індіани, коли її запитали, чи подобається їй міська площа, «Тут нікого немає окрім брудного волоцюги, який плюється на землю і намагається заглянути тобі під спідницю.»

“Навчаючись у непримітного”. Інтерв‘ю Флоріана Гайльмайєра з архітектурною групою AMUNT (Architekten Martenson und Nagel Theissen) (2012)

Дім Шребер, Аахен, 2011 

Флоріан Гайльмайєр: Соня та Ян, ви знаєте одне одного ще з тих часів, коли ви разом навчалися в Академії Образотворчого Мистецтва в місті Штутгарт, тоді як Ян та Бйорн познайомились один з одним в процесі співпраці із Арно Брандльгубером та Берндом Кніссом у Кельні.  Однак можна стверджувати також, що тим, що звело  вас разом була достатньо специфічна пристрасть до збирання візуального матеріалу, результатом якої стала фотоколекція «Будівлі проміжного міста» («Bauten der Zwischenstadt»).

Ян Тайссен: Після закінчення коледжу я короткий проміжок часу працював на постачальників торгового обладнання. У той час я багато їздив регіоном довкола Штутгарту. Я зауважував ці незвичні комерційні вілли: дивні гібриди – дуже штивні та водночас гнучкі будівлі – які часто змінюються та розширюються в процесі багаторічних перебудов. Я почав знімати ці об‘єкти на фотокамеру; Соню також покорило це заняття і ми проводили цілі літні тижні, систематично подорожуючи позаміським простором. Пізніше ми показали ці фотографії Бйорну, який був від них у такому ж захваті як і ми.

Інтерв`ю Франчески Піккі з Архітекторами Де Вильдер Вінк Тайллю (Architecten De Vylder Vinck Taillieu, advvt) (2012)

Дім Берн Гайм Бойк, 2011

Три будинки, нещодавно збудовані архітекторами Де Вильдер Вінк Тайллю поєднують прадавні проектні методи із абсолютно новітніми експериментами: підхід до проектування, який вводить елементи контексту в поетичну суміш смислів.