Показ дописів із міткою теорія. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою теорія. Показати всі дописи
Кроуфорд Стенлі Голлінг та Майкл Голдберг: Екологія і планування (1971)
Запропонувати екологічний погляд на
міські системи аудиторії урбаністів-планувальників
є ризикованою справою. Однак, можливості співпраці переважають ризики. Екологам
та планувальникам є багато чого повчитися один в одного.
З часів виникнення екології в 1920-х
її фокус змістився від описової фази до розуміння протікання складних
екологічних процесів та роботи екологічних систем. Для розробки ефективних
способів застосування екологічних принципів на практиці було зроблено зовсім
небагато. Однак, за останні кілька років відбувся відчутний зсув в сторону
зацікавлення прикладною наукою, але перші спроби екологів в цьому напрямку були
незграбними та наївними. З іншого боку, основною роллю планувальників було
застосування, формулювання законодавчої бази та її втілення. Екологи можуть
сильно виграти від вливання прагматичного реалізму, що походить від
необхідності, властивої планувальній професії. Можливо, урбаністи, в свою
чергу, теж можуть отримати від екологічної теорії нове розуміння міських систем.
Крістіна Діаз Морено та Ефрен Гарсія Грінда: Третя Природа. Інкубатори громадського простору
![]() |
| Amid Cero9,4S: Sun, Sea, Sex, Bruges Belgium, 2002 |
Ніколи до цього місто не отримувало стільки уваги не лише від антропологів, архітекторів та соціологів, але і від політиків та економістів, ставши важливим пунктом в їхньому полі зору. Сучасні процеси міського розвитку зазвичай визначають як основний продукт суспільства пізнього капіталізму, його циклів та логіки, які з ним ідентифікують. Однак, сучасні обговорення міських елементів зображують ці елементи як загальні, універсальні та всеохоплюючі умови, в яких ми живемо, і в які ми як архітектори можемо втручатися не інакше, як в об’єкт проекту чи дискусії. Будь-який підхід до міського феномену керується аналізом, критикою і захопленням, яке вони породжують, а не створенням альтернативних моделей. Таким чином, являються міста лише сценарієм для нашої діяльності чи ми можемо розглядати їх як частину спектру наших дій?
Стен Аллен: Від об’єкту до поля. 1997
Термін «польові умови» є одночасно
підтвердженням контекстуального призначення архітектури та пропозицією до
виконання цих зобов’язань1. Польові умови – це перехід від одного до
багатьох: від індивідів до колективів, від об’єктів до полів. Сам термін
заключає в собі подвійне значення. Архітектори
працюють не лише в офісі чи студії (лабораторії), але і в полі: на ділянці, в
контакті з архітектурною матерією. «Польове дослідження», «польовий офіс», «перевірити на місці», всі
ці вирази включають в себе прийняття реальності як вона є, у всій своїй
хаотичності та непередбачуваності. Вона відкриває архітектуру матеріальній
імпровізації на місці. Польові умови перетворюють обмеження на можливості та
відходять від модерністської етики та естетики трансгресії. Працюючи з
ділянкою, а не проти неї, реєструючи складність даного, створюється щось нове.
Рафаель Монео. Про Типологію (Oppositions 1978) Частина І, ІІ та ІІІ
Форми будівель, Ж.Н.Л. Дюранд, 1809.
Підняти питання типології в архітектурі, це всерівно що підняти питання про саму природу
архітектурної справи. Дати на це відповідь, для кожного покоління, означає
переосмислення суті архітектури та пояснення її супутніх проблем. Таким чином,
це вимагає появи теорії, чиїм першим питанням мусить бути: яким видом об’єкту є
витвір архітектури? Це питання врешті повинно привести до концепції типів.
З ондого боку,
витвір архітектури повинен бути самобутнім, як сутність сама по собі. Це
означає, як і в інших формах мистецтва, він може характеризуватись станом
унікальності. У такому випадку, витвір архітектури не піддається жодній
скласифікації. Він неповторний, єдиний в своєму роді феномен. Стилістичні
зв’язки можуть упізнаватись серед архітектурних витворів, як і в інших
мистецтвах, але це не означає втрату унікальності об’єкту.
З іншого боку,
витвір архітектури може розглядатись як приналежність до класу повторюваних
об’єктів, характеризованих як клас засобів чи інструментів, за якимись
загальними ознаками. Від першої хатини до архаїчних конструкцій із каменю,
примітивна архітектура сприймалася як заняття схоже на на інші види ремесл,
таких як виробництво текстилю, гончарство, плетіння, тощо. Перші продукти цієї
діяльності, яку в ретроспективі ми назвали архітектурою, не відрізнялись від
інструментів та засобів – будівництво примітивних хатин вимагало вирішення
проблем форми та дизайну, схожих за своєю природою для того, щоб в’язати
кошики, – і це витоговлення корисних об’єктів. Тому, так само як і кошик,
тарілка чи чашка, архітектурний об’єкт не лише міг повторюватись, він мусів бути повторюваним. Всякі зміни, що
розвивались у ньому, були особливостями які можна знайти у будь-якому продукті
ремесла протягом часу. У цьому сенсі, унікальність архітектурного об’єкту було
відхилено. З цієї точки зору, витвір архітектури – конструкцію чи будинок у
формі човна, або чашки, або шолома, можна визначити за формальними ознаками,
котрі виражають проблеми починаючи від виробництва до використання, і
дозволяють його репродукцію. З цього випливає, що сутність архітектурного
об’єкту полягає у його повторюваності.
Сам акт назви
архітектурного об’єкту, це також процес, що формує природу мови, і також
спонукає до типіззації. Ідентифікація архітектурного елементу як «колона», чи
цілого будинку – «будівля суду» - передбачає цілий клас схожих об’єктів зі
спільними характеристиками. Це означає, що мова також, непрямим чином, визнає
концепцію типів.
Підписатися на:
Дописи (Atom)


_1080.jpg)

