Показ дописів із міткою Rossi. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Rossi. Показати всі дописи

Джон Макморроу: Нотатки про адаптивне (пере)пристосування програми (2010)


- Перехід від античності (світу форми) до програми (локального фрагменту соціальної моделі) передбачає коливання в психологічній орієнтації архітектора, надто радикальне, щоб викликати довіру. – Джон Самерсон, «Задача для теорії сучасної архітектури» (1957)

Ви починаєте з програми. Це перше, що вам видають перед початком проектування в архітектурній школі, і це те, чого ви очікуєте від клієнта під час практики. Програма дає дозвіл діяти, реалізовувати та організовувати. Всі наступні визначення містять в собі посередництво програми, від телевізійної чи радіо програми, до програми як серії соціальних послуг чи зашифрованої інструкції, що заставляє працювати машину. В архітектурі програма – це завдання на проектування [бріф (brief)], призначення того, що треба спроектувати, зведення таблиць кількісних показників, що складають проект, описова ємність яких коливається від небагатослівного «збудуйте мені будинок» до розширених багатотомних специфікацій складних установ.

Рафаель Монео. Про Типологію (Oppositions 1978) Частина І, ІІ та ІІІ


Форми будівель, Ж.Н.Л. Дюранд, 1809.
 І
Підняти питання типології в архітектурі, це всерівно що підняти питання про саму природу архітектурної справи. Дати на це відповідь, для кожного покоління, означає переосмислення суті архітектури та пояснення її супутніх проблем. Таким чином, це вимагає появи теорії, чиїм першим питанням мусить бути: яким видом об’єкту є витвір архітектури? Це питання врешті повинно привести до концепції типів.

З ондого боку, витвір архітектури повинен бути самобутнім, як сутність сама по собі. Це означає, як і в інших формах мистецтва, він може характеризуватись станом унікальності. У такому випадку, витвір архітектури не піддається жодній скласифікації. Він неповторний, єдиний в своєму роді феномен. Стилістичні зв’язки можуть упізнаватись серед архітектурних витворів, як і в інших мистецтвах, але це не означає втрату унікальності об’єкту.

З іншого боку, витвір архітектури може розглядатись як приналежність до класу повторюваних об’єктів, характеризованих як клас засобів чи інструментів, за якимись загальними ознаками. Від першої хатини до архаїчних конструкцій із каменю, примітивна архітектура сприймалася як заняття схоже на на інші види ремесл, таких як виробництво текстилю, гончарство, плетіння, тощо. Перші продукти цієї діяльності, яку в ретроспективі ми назвали архітектурою, не відрізнялись від інструментів та засобів – будівництво примітивних хатин вимагало вирішення проблем форми та дизайну, схожих за своєю природою для того, щоб в’язати кошики, – і це витоговлення корисних об’єктів. Тому, так само як і кошик, тарілка чи чашка, архітектурний об’єкт не лише міг повторюватись, він мусів бути повторюваним. Всякі зміни, що розвивались у ньому, були особливостями які можна знайти у будь-якому продукті ремесла протягом часу. У цьому сенсі, унікальність архітектурного об’єкту було відхилено. З цієї точки зору, витвір архітектури – конструкцію чи будинок у формі човна, або чашки, або шолома, можна визначити за формальними ознаками, котрі виражають проблеми починаючи від виробництва до використання, і дозволяють його репродукцію. З цього випливає, що сутність архітектурного об’єкту полягає у його повторюваності.

Сам акт назви архітектурного об’єкту, це також процес, що формує природу мови, і також спонукає до типіззації. Ідентифікація архітектурного елементу як «колона», чи цілого будинку – «будівля суду» - передбачає цілий клас схожих об’єктів зі спільними характеристиками. Це означає, що мова також, непрямим чином, визнає концепцію типів.

К. Майкл Гейз: Бажання. Розділ 1 з книги К. Майкла Гейза «Бажання архітектури: Тлумачення пізнього авангарду» (2010)

У цій книзі я пишу про статус архітектури як сфери культурної репрезентації. Я досліджую архітектуру як спосіб заперечення реального, під чим я розумію втручання в сферу символів та  процесів означення, що знаходяться на межі самого соціального порядку – тобто  архітектуру як особливий вид соціально символічної продукції, первинним завданням якої є конструювання концепцій та позицій, скоріше ніж створення речей. Таким чином, я намагаюсь характеризувати архітектурний імпульс чи то підхід, і щоб його помітити, потрібно звернути на нього певну увагу. Я хочу продемонструвати, що архітектурний імпульс є частиною щоденного соціального життя та його далекосяжних практик. Архітектура містить ряд операцій, які організують формальні репрезентації реального (хоча я і змушений буду ускладнити це формулювання), та, таким чином, замість того щоб просто бути наділеною ідеологією їх творцями чи користувачами, вона є ідеологічною сама по собі – уявним «вирішенням» реальної соціальної ситуації та протиріччя (як стверджує Луї Альтюсер, цитуючи Жака Лакана); ось що мається на увазі під її «автономністю».(1) Зрозумілі у такий спосіб, архітектурні ефекти – ряд концептуальних та практичних можливостей, які вона плекає чи лімітує – так само як і невід‘ємні афекти, які вона представляє, є дорогоцінними індексами самої історичної та соціальної ситуації. Тут я зосереджую свою увагу на ефектах та афектах, так само як і на фактах архітектури.

Пітер Айзенман: Тексти Аналогії. Альдо Россі, Кладовище Сан Катальдо, 1971-78. Розділ 7 з книги Пітера Айзенмана «Десять канонічних споруд 1950-2000» (2008)

1. Альдо Россі, композиція із Святим та кладовищем у Модені, 1979.
                У 1945 році, одразу після закінчення Другої Світової війни, Жорж Батай опублікував книгу із заголовком Le Bleu du Ciel, що перекладається як «небесна блакить», яка, тим не менш, була опублікована англійською мовою із досить дивною назвою Блакить Опівдні. Книга фактично була написана у травні 1935 року. Її сюжет, що розгортається на тлі всезагального страйку в Іспанії та підйому Нацизму, є метафорою для безнадії лівої ідеології перед лицем світової війни, що наближається із некрофілією як її центральною метафорою. Таким чином, не дивним є те, що конкурсний проект Альдо Россі для Кладовища Сан Катальдо у Модені був поданий із титульною назвою «Небесна Блакить». Місцем поховання у ньому є порожній куб із стінами, що є ремінісценцією на строгі геометрії живопису Джорджо де Кіріко або Palazzo della Civita Italiana на Esposizione Universale di Roma авторства Ернесто Лапедула, що був запроектований у 1942 році. Россівський проект є також метафорою для даремності спокутування у храмі; натомість, єдиною надією є постійно присутня, однак глузливо віддалена та недосяжна небесна блакить. У проекті для Кладовища Сан Катальдо, метафора захована не лише у типологічних дослідженнях аналогічних креслень Альдо Россі, але також виникає як полемічне твердження, виведене із післявоєнної літератури та сигналізуюче політичне спустошення модернізму. Не так як більш пізні проекти Россі, чи ті проекти, що стали ілюстративними для його більш пізнього періоду, Кладовище Сан Катальдо є водночас і політичною, і архітектурною критикою модернізму, в якій ідеї, що були народжені у Россівській книзі Архітектура Міста, набувають своєї фізичної форми у частковій реалізації цього кладовища.