Показ дописів із міткою Le Corbusier. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Le Corbusier. Показати всі дописи

Джон Макморроу: Нотатки про адаптивне (пере)пристосування програми (2010)


- Перехід від античності (світу форми) до програми (локального фрагменту соціальної моделі) передбачає коливання в психологічній орієнтації архітектора, надто радикальне, щоб викликати довіру. – Джон Самерсон, «Задача для теорії сучасної архітектури» (1957)

Ви починаєте з програми. Це перше, що вам видають перед початком проектування в архітектурній школі, і це те, чого ви очікуєте від клієнта під час практики. Програма дає дозвіл діяти, реалізовувати та організовувати. Всі наступні визначення містять в собі посередництво програми, від телевізійної чи радіо програми, до програми як серії соціальних послуг чи зашифрованої інструкції, що заставляє працювати машину. В архітектурі програма – це завдання на проектування [бріф (brief)], призначення того, що треба спроектувати, зведення таблиць кількісних показників, що складають проект, описова ємність яких коливається від небагатослівного «збудуйте мені будинок» до розширених багатотомних специфікацій складних установ.

Рафаель Монео. Про Типологію (Oppositions 1978) Частина І, ІІ та ІІІ


Форми будівель, Ж.Н.Л. Дюранд, 1809.
 І
Підняти питання типології в архітектурі, це всерівно що підняти питання про саму природу архітектурної справи. Дати на це відповідь, для кожного покоління, означає переосмислення суті архітектури та пояснення її супутніх проблем. Таким чином, це вимагає появи теорії, чиїм першим питанням мусить бути: яким видом об’єкту є витвір архітектури? Це питання врешті повинно привести до концепції типів.

З ондого боку, витвір архітектури повинен бути самобутнім, як сутність сама по собі. Це означає, як і в інших формах мистецтва, він може характеризуватись станом унікальності. У такому випадку, витвір архітектури не піддається жодній скласифікації. Він неповторний, єдиний в своєму роді феномен. Стилістичні зв’язки можуть упізнаватись серед архітектурних витворів, як і в інших мистецтвах, але це не означає втрату унікальності об’єкту.

З іншого боку, витвір архітектури може розглядатись як приналежність до класу повторюваних об’єктів, характеризованих як клас засобів чи інструментів, за якимись загальними ознаками. Від першої хатини до архаїчних конструкцій із каменю, примітивна архітектура сприймалася як заняття схоже на на інші види ремесл, таких як виробництво текстилю, гончарство, плетіння, тощо. Перші продукти цієї діяльності, яку в ретроспективі ми назвали архітектурою, не відрізнялись від інструментів та засобів – будівництво примітивних хатин вимагало вирішення проблем форми та дизайну, схожих за своєю природою для того, щоб в’язати кошики, – і це витоговлення корисних об’єктів. Тому, так само як і кошик, тарілка чи чашка, архітектурний об’єкт не лише міг повторюватись, він мусів бути повторюваним. Всякі зміни, що розвивались у ньому, були особливостями які можна знайти у будь-якому продукті ремесла протягом часу. У цьому сенсі, унікальність архітектурного об’єкту було відхилено. З цієї точки зору, витвір архітектури – конструкцію чи будинок у формі човна, або чашки, або шолома, можна визначити за формальними ознаками, котрі виражають проблеми починаючи від виробництва до використання, і дозволяють його репродукцію. З цього випливає, що сутність архітектурного об’єкту полягає у його повторюваності.

Сам акт назви архітектурного об’єкту, це також процес, що формує природу мови, і також спонукає до типіззації. Ідентифікація архітектурного елементу як «колона», чи цілого будинку – «будівля суду» - передбачає цілий клас схожих об’єктів зі спільними характеристиками. Це означає, що мова також, непрямим чином, визнає концепцію типів.

Пітер Айзенман: Стратегії порожнечі. Рем Кулгас, Jussieu Libraries, 1992-1993. Розділ 8 з книги Пітера Айзенмана «Десять канонічних споруд 1950-2000» (2008)

1. Office for Metropolitan Architecture/Рем Кулгас, Jussieu Libraries, Париж, 1992-1993.
Якщо Вальтер Беньямін у своїй відомій та часто цитованій ремарці сказав, що архітектура розглядається людиною у стані відвернення уваги, тоді іконічна споруда, така сьогодні розповсюджена, може слугувати відображенням цього стану. Ця особливість іконічної споруди відноситься до двох факторів:  по-перше, мабуть, до тенденції обходитися із діаграмою як іконою; по-друге, до тенденції застосовувати іконічну діаграму прямо до проблеми генерування форми. Більшість ранніх робіт Рема Кулгаса досліджують діаграму як символічну форму; для прикладу, the New York Athletic Club символізує  переривчасту формальну діаграму. Однак більша частина його нещодавньої роботи, такої як Seattle Public Library або Casa da Musica у Порто, мають у своїй основі переважно ідею іконічної діаграми, у якій реалізована форма споруди має візуальну схожість із діаграмою її функцій.