Пітер Айзенман: Діаграми внутрішності, діаграми зовнішнього (1999)

Діаграми внутрішності

Використання діаграми у моїй роботі вперше можна зустріти в межах моєї дисертації 1963-го року. Діаграми були розроблені в якості відповіді на аналізи вілл Палладіо, зроблені Рудольфом Вітковером  та на подальшу розробку Коліном Роу цієї форми аналітичного дискурсу у його порівнянні Ле Корбюзьє та Палладіо. Якщо діаграми Вітковера та Роу в основі своїй спирались на аналіз формального як характеристики стабільної та апріорної, мої діаграми містили зерно чогось іншого: вони пропонували можливе відкриття формальної внутрішності архітектури для питань концептуального, критичного та навіть для діаграмування передуючої нестабільності цієї внутрішності. Ці питання стосувались більшості моїх робіт, що послідували далі. Тоді як для мене на той час було ясно, що існує відмінність між діаграмами Роу з Вітковером та діаграмами їх попередників, таких як Генріх Вельфлін та Пауль Франкль, так само як і іншими тодішніми діаграмами, такими як бульбашкова діаграма Баухаузу, я не був свідомий відмінності між моєю роботою та Роботою Роу, яку я сьогодні бачу вже достатньо ясно.

К. Майкл Гейз: Бажання. Розділ 1 з книги К. Майкла Гейза «Бажання архітектури: Тлумачення пізнього авангарду» (2010)

У цій книзі я пишу про статус архітектури як сфери культурної репрезентації. Я досліджую архітектуру як спосіб заперечення реального, під чим я розумію втручання в сферу символів та  процесів означення, що знаходяться на межі самого соціального порядку – тобто  архітектуру як особливий вид соціально символічної продукції, первинним завданням якої є конструювання концепцій та позицій, скоріше ніж створення речей. Таким чином, я намагаюсь характеризувати архітектурний імпульс чи то підхід, і щоб його помітити, потрібно звернути на нього певну увагу. Я хочу продемонструвати, що архітектурний імпульс є частиною щоденного соціального життя та його далекосяжних практик. Архітектура містить ряд операцій, які організують формальні репрезентації реального (хоча я і змушений буду ускладнити це формулювання), та, таким чином, замість того щоб просто бути наділеною ідеологією їх творцями чи користувачами, вона є ідеологічною сама по собі – уявним «вирішенням» реальної соціальної ситуації та протиріччя (як стверджує Луї Альтюсер, цитуючи Жака Лакана); ось що мається на увазі під її «автономністю».(1) Зрозумілі у такий спосіб, архітектурні ефекти – ряд концептуальних та практичних можливостей, які вона плекає чи лімітує – так само як і невід‘ємні афекти, які вона представляє, є дорогоцінними індексами самої історичної та соціальної ситуації. Тут я зосереджую свою увагу на ефектах та афектах, так само як і на фактах архітектури.

Роберт Сомол та Сара Вайтінг: Замітки щодо ефекту Допплера та інших настроїв сучасності (2002)

«Скільки би я не переконував себе у тому, що вірогідність повторення є значно вищою, ніж ми гадаємо, -- оскільки ми всі рухаємось один за одним по одним і тим самим дорогам, які зумовлені нашим спільним походженням і спільними надіями, -- мій розум ніяк не може змиритись із примарами вже колись баченого, які переслідують мене все частіше і частіше. Варто мені приєдатись до компанії, як мені починає видаватись, що я вже чув подібні думки, сказані тими самими людьми колись раніше, -- чи іншими людьми, але у тих самих словах та з тими самими жестами… Можливо, що у цій загадковій ілюзії подвоєння дає про себе знати неясне передчуття кінця, крок в порожнечу, свого роду вихід з ладу, який, -- як у випадку грамофона, багаторазово повторюю чого одну і ту саму фразу, -- відбувається не через полом самої машини, а через неусувний дефект в її програмі».

W.G.Sebald

«Кільця Сатурна»